Розділ 3

Телефон дзвонив уже втретє.

Емма дивилася на екран так, ніби він міг вибухнути.

Невідомий номер.

Знову.

Після історії зі статтею будь-який невідомий номер викликав у неї підозру.

Особливо коли цей номер телефонував о восьмій ранку.

— Не бери, — порадила Олівія через відеодзвінок.

— А якщо це робота?

— А якщо це податкова?

— Я студентка.

— В Америці це не аргумент.

Телефон продовжував дзвонити.

Емма тяжко видихнула.

— Якщо через хвилину мене викрадуть, ти знаєш, кого підозрювати.

— Блеквеллів.

— Блеквеллів.

Вона натиснула кнопку відповіді.

— Алло?

Кілька секунд була тиша.

Потім пролунав чоловічий голос.

Спокійний.

Низький.

Занадто знайомий.

— Міс Картер?

Емма застигла.

Олівія на екрані одразу випросталася.

— О ні...

— Це Емма.

— Ітан Блеквелл.

Телефон мало не випав із рук.

— Що?!

Олівія завищала так голосно, що звук почав хрипіти.

— ОЛІВІЄ, ЗАМОВКНИ!

— Це він?!

— ЗАМОВКНИ!

— У вас усе гаразд? — абсолютно серйозно запитав Ітан.

Емма хотіла померти.

Прямо зараз.

Негайно.

— Так. Моя подруга просто втратила залишки розуму.

— Зрозуміло.

— Насправді ні.

Олівія вже стрибала по кімнаті.

— СПИТАЙ ЙОГО, ЧОМУ ВІН ДЗВОНИТЬ!

— Я чую вашу подругу.

— Вона дуже голосна.

— Це я теж почув.

Емма притиснула долоню до обличчя.

— Вибачте.

— Ви занадто часто вибачаєтесь.

— А ви занадто часто з'являєтесь у моєму житті останні двадцять чотири години.

На тому кінці лінії запанувала коротка пауза.

Наче він справді обдумував її слова.

— Справедливо.

Олівія мало не втратила свідомість від захвату.

— ВІН СКАЗАВ «СПРАВЕДЛИВО»!

— ОЛІВІЄ!

— Я передзвоню пізніше, — спокійно повідомив Ітан.

— Ні! Не передзвонюйте!

— Перепрошую?

— Не зараз. Не кладіть слухавку.

Олівія скотилася з ліжка від сміху.

Емма подумки вже писала власний некролог.

— Чого ви хочете? — нарешті видихнула вона.

— Поговорити.

— Це звучить дуже підозріло.

— Можливо.

— Я навіть не давала вам свій номер.

— Його дав університет.

— Що?!

— Ви учасниця студентської програми фонду.

— Це все ще звучить незаконно.

— Юристи запевняють мене, що ні.

Емма дивилася в стелю.

— Звісно. У вас є юристи.

— Кілька.

— У мене є лише Олівія.

— Я краща за юристів! — крикнула Олівія.

— Сумніваюся, — відповів Ітан.

— Він мене образив?!

— Він тебе навіть не знає!

— Це не заважає!

Емма прикрила очі.

— Чого ви хочете?

Цього разу Ітан відповів не одразу.

Його голос став серйознішим.

— Ви бачили сьогоднішні новини?

— Ви про ту статтю?

— Саме про неї.

— На жаль.

— Вона вже набирає обертів.

— Я помітила.

— І це проблема.

— Для кого?

— Для нас обох.

Емма піднялася з ліжка.

— Я не впевнена, що існує якесь "нас".

— Існує в очах журналістів.

— А.

— Саме так.

Вона підійшла до вікна.

За склом прокидався Бостон.

Машини.

Люди.

Кав'ярні.

Звичайний ранок.

І абсолютно ненормальна розмова.

— Що ви пропонуєте?

— Зустрітися.

— Ні.

— Ви навіть не вислухали.

— Ви мільйонер.

— І?

— Так починаються всі погані рішення.

— А хороші?

— Вони зазвичай не телефонують мені о восьмій ранку.

Вона почула тихий видих.

Майже сміх.

Майже.

— Де ви зараз?

— У квартирі.

— Через сорок хвилин будете в кампусі?

— Звідки ви знаєте, що в мене заняття?

— Я читав вашу студентську анкету.

— Це моторошно.

— Практично.

— Моторошно.

— Практично.

— Ви неможливий.

— Часто чую це.

Емма сперлася плечем об підвіконня.

— Добре. Припустимо. Ми зустрічаємося. Що далі?

— Я поясню ситуацію.

— І все?

— Ні.

— Це вже звучить небезпечно.

— Можливо.

— Мені не подобається ваше "можливо".

— Воно чесне.

— Мені більше подобалася ваша майже посмішка.

Запала тиша.

Справжня.

Дивна.

Несподівана.

Емма сама не зрозуміла, чому це сказала.

На тому кінці лінії теж мовчали.

Потім Ітан тихо промовив:

— Я буду біля центрального корпусу об одинадцятій.

— Це не питання?

— Ні.

— А якщо я не прийду?

— Прийдете.

— Самовпевнено.

— Логічно.

— Ви дратуєте.

— Я знаю.

І вперше за всю розмову вона почула в його голосі справжню усмішку.

Справжню.

Теплу.

Небезпечну.

Після чого дзвінок завершився.

Емма кілька секунд дивилася на телефон.

Потім перевела погляд на Олівію.

Олівія вже стояла на ліжку.

— ЯКЩО ТИ НЕ ПІДЕШ, Я ПІДУ ЗАМІСТЬ ТЕБЕ!

— Це жахлива ідея.

— Це геніальна ідея!

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Він дивний.

— Він гарячий.

— Олівіє!

— Я кажу правду!

Емма впала назад на ліжко.

Десь усередині з'явилося дуже дивне відчуття.

Тривога.

Цікавість.

Передчуття.

Наче життя стояло на порозі чогось великого.

І, судячи з усього, цього разу хаос прийшов у дорогому костюмі та з прізвищем Блеквелл.

До кампусу Емма йшла так, ніби прямувала на страту.

Телефон не замовкав.

Спочатку писала Олівія.

Потім Мія.

Потім якісь одногрупники, з якими вона розмовляла від сили двічі за весь семестр.

А потім повідомлення почали приходити від людей, яких вона взагалі не знала.

— Це ненормально, — пробурмотіла Емма.

Телефон знову завібрував.

"Це правда, що ти зустрічаєшся з Ітаном Блеквеллом?"

Видалити.

Ще повідомлення.

"Ти реально його дівчина?"

Видалити.