Розділ 2

Останнє, найімовірніше, пахло саме Еммою.

Вона влетіла всередину за три хвилини до початку презентації, мало не перечепившись через чийсь рюкзак біля першого ряду. Декілька студентів обернулися. Хтось пирснув зі сміху. Хтось просто співчутливо подивився на неї так, ніби вже бачив, як саме її життя сьогодні розвалиться на дрібні шматочки.

Олівія сиділа в третьому ряду, тримаючи два паперові стаканчики з кавою.

Емма побачила її й ледь не розплакалася від вдячності.

— Ти ангел, — прошепотіла вона, падаючи на місце поруч.

— Я знаю, — так само пошепки відповіла Олівія й простягнула їй каву. — Великий латте. Два шоти еспресо. Без цукру. Бо цукор тобі зараз не допоможе.

Емма схопила стаканчик обома руками.

— Мені зараз допоможе тільки диво.

— Диво запізнилося разом із тобою.

— Дуже смішно.

Олівія злегка нахилилася до неї.

— Ти принесла флешку?

Емма завмерла.

Повільно.

Дуже повільно.

Вона повернула голову до подруги.

— Яку флешку?

Обличчя Олівії змінилося.

— Еммо.

— Ні.

— Еммо.

— Не кажи це таким голосом.

— Флешку з презентацією.

Емма кілька секунд мовчала.

Потім закрила очі.

У голові миттєво виникла картинка: її маленький письмовий стіл, нічна лампа, розкидані ескізи, чашка з недопитою кавою, ноутбук, зарядка, і маленька срібляста флешка, яка лежала прямо біля клавіатури.

Вдома.

Звісно ж.

Вдома.

— Я залишила її на столі.

Олівія видихнула крізь зуби.

— Скажи, що ти жартуєш.

— Я б дуже хотіла, але в моєму житті жарти зазвичай відбуваються самі.

— Твій файл є на пошті?

Емма вже витягала ноутбук із рюкзака.

— Має бути. Я відправляла собі чорновик.

— Чорновик?

— Не дивися на мене так. Там майже фінальна версія.

— Що означає «майже»?

— Там немає останніх трьох слайдів.

— Еммо!

— Зате є перші дванадцять!

Олівія притиснула стаканчик до чола.

— Я не знаю, як ти досі жива.

— На каві, страху й випадкових благословеннях.

На кафедру вийшов професор Ленґлі.

Високий, худорлявий чоловік у сірому піджаку, який завжди виглядав так, ніби щойно зійшов зі сторінок книжки про стару академічну Америку. Він поправив окуляри, оглянув аудиторію і постукав пальцями по столу.

— Доброго ранку. Сподіваюся, усі готові представити свої роботи.

Емма відчула, як її душа повільно залишає тіло.

Олівія нахилилася ближче.

— Дихай.

— Я дихаю.

— Ти схожа на людину, яка прощається із життям.

— Бо я прощаюся зі своєю стипендією.

Професор почав називати імена студентів.

Першою виступала дівчина з ідеально вкладеним волоссям і презентацією, яка відкрилася з першого разу. Це вже здавалося Еммі несправедливістю. У світі мали існувати якісь правила балансу. Якщо одна людина виглядала настільки зібраною, комусь поруч повинно було бути дозволено виглядати як катастрофа в светрі.

На жаль, цією катастрофою була вона.

Емма відкрила пошту.

Інтернет працював повільно.

Занадто повільно.

Курсор крутився.

Сторінка завантажувалася.

Потім знову крутився курсор.

Емма втупилася в екран так напружено, ніби могла силою думки прискорити університетський вай-фай.

— Ну ж бо, — прошепотіла вона. — Будь ласка. Я сьогодні вже достатньо страждала.

Олівія зазирнула в ноутбук.

— Є?

— Ні.

— А тепер?

— Ти думаєш, якщо питати кожні дві секунди, воно швидше з'явиться?

— Я нервую.

— Я теж!

Перший виступ завершився оплесками.

Другий студент піднявся до дошки.

Емма знайшла лист.

Відкрила.

Файл був там.

Вона натиснула завантаження.

На екрані з'явився напис: «приблизний час: 17 хвилин».

Емма тихо засміялася.

Це був не сміх.

Це був звук людини, яка втратила останній зв'язок із реальністю.

— Що? — прошепотіла Олівія.

Емма повернула ноутбук до неї.

Олівія подивилася на екран.

— Сімнадцять хвилин?

— Мабуть, файл вирішив доїхати сюди автобусом.

— У тебе є мобільний інтернет?

— Є. Але він теж мене ненавидить.

Емма швидко перемкнула з'єднання. Телефон ліг поруч із ноутбуком, працюючи як точка доступу. І, диво з див, файл почав завантажуватися швидше.

П'ять хвилин.

Три.

Одна.

Завантажено.

Емма ледь не поцілувала ноутбук.

— Я врятована.

— Не поспішай. Ти ще не виступила.

— Дякую за підтримку.

— Я реалістка.

Коли професор назвав її ім'я, Емма піднялася так різко, що ледь не зачепила каву.

— Обережно, — прошипіла Олівія.

— Я обережна.

Вона була не обережна.

Вона була ходячим доказом того, що Бог має почуття гумору.

Емма підключила ноутбук до проєктора. Кілька секунд екран залишався чорним. Потім зображення з'явилося.

Перший слайд.

Її проєкт.

Логотип для незалежної книжкової крамниці в Бостоні.

Теплі кольори.

Шрифт, створений вручну.

Маленький символ у вигляді відчинених дверей і сторінки одночасно.

Емма глибоко вдихнула.

І раптом усе всередині стало тихішим.

Вона любила дизайн.

Не просто як красиві картинки.

Для неї дизайн був мовою.

Способом сказати те, що людина відчуває, ще до того, як вона прочитає перше слово.

— Мій проєкт називається «Двері між сторінками», — почала вона. — Це візуальна айдентика для маленької книжкової крамниці, яка спеціалізується на сучасній прозі, молодіжних романах і незалежних авторах. Я хотіла створити не просто логотип, а відчуття місця, куди людина заходить не купити книжку, а сховатися від світу на годину.

Вона говорила.

Спершу голос трохи тремтів.

Потім вирівнявся.

Емма показувала кольорову палітру, пояснювала форму літер, демонструвала варіанти упаковки, закладок, постерів і оформлення вітрини.