Розділ 1

Емма Картер вилетіла з під'їзду так швидко, ніби за нею гналися всі демони пекла.

Насправді за нею гнався час.

Що було значно страшніше.

Двері багатоквартирного будинку грюкнули за спиною, а холодне осіннє повітря Бостона миттєво вдарило в обличчя.

— Серйозно? Серйозно?!

Вона кинула погляд на екран телефону.

08:47.

Лекція починалася о дев'ятій.

Кав'ярня, де вона працювала перед заняттями, відкривалася о сьомій.

А будильник мав задзвонити о шостій тридцять.

Мав.

Але не задзвонив.

Точніше, задзвонив.

Просто вона вимкнула його уві сні.

Тричі.

— Я геній.

Емма поправила величезний рюкзак і побігла тротуаром.

Навколо вирувало життя.

Жовті таксі.

Студенти з кавою.

Велосипедисти.

Автобуси.

Люди в костюмах.

Люди в спортивних штанях.

Люди, які явно знали, що роблять зі своїм життям.

На відміну від неї.

Емма ковзнула поглядом по вітрині кав'ярні.

У склі відбилося знайоме обличчя.

Каштанове волосся було зібране в недбалий пучок.

Кілька пасм стирчали в усі боки.

Під очима залягли легкі тіні після нічного проєкту.

На плечі висів старий светр кольору вершкового крему.

Вона виглядала як людина, яка виживає виключно на каві та впертості.

Що було недалеко від правди.

Телефон завібрував.

На екрані висвітилася фотографія її подруги.

Олівія.

Емма відповіла одразу.

— Скажи, що ти вже в аудиторії.

— Я вже в аудиторії.

— Ненавиджу тебе.

— Викладач теж тут.

— Ненавиджу вас обох.

Олівія засміялася.

— Знову проспала?

— Мій будильник вирішив піти на пенсію.

— Еммо.

— Що?

— У тебе презентація.

Емма завмерла посеред тротуару.

Серце пропустило удар.

Презентація.

Сьогодні.

Вона мала захищати свій фінальний дизайнерський проєкт.

Проєкт, над яким працювала майже місяць.

— О Боже.

— Саме це я сказала десять хвилин тому.

— Я біжу.

— Це видно по тому, як ти задихаєшся.

Дзвінок обірвався.

Емма прискорила крок.

Потім ще.

І ще.

Вітер з боку затоки ставав дедалі сильнішим.

Листя кружляло в повітрі.

Небо було яскраво-блакитним.

Типовий осінній ранок Нової Англії.

Красивий.

Якби вона не запізнювалася.

Через десять хвилин кампус уже виднівся попереду.

Старі цегляні корпуси.

Скляні переходи.

Газони.

Студенти.

Усе виглядало майже ідеально.

І саме в цей момент телефон знову завібрував.

Повідомлення від банку.

Емма відкрила його на ходу.

І миттєво пошкодувала.

Нагадування про оплату навчання.

Сума світилася на екрані.

Наче насміхалася.

Вона важко видихнула.

Зарплата баристи.

Оренда.

Комунальні.

Підручники.

І тепер це.

Іноді їй здавалося, що доросле життя — це просто нескінченна серія рахунків.

— Колись я буду багатою.

Пробурмотіла вона.

— Дуже багатою.

— Розмовляєте сама з собою?

Емма здригнулася.

Поруч стояв літній чоловік із собакою.

— Так.

— Це нормально.

— Дякую.

— Я теж так роблю.

— Ви мене заспокоїли.

Чоловік усміхнувся й пішов далі.

Емма теж усміхнулася.

Саме такі дрібниці вона любила в цьому місті.

Навіть коли все валилося з рук, хтось обов'язково знаходив спосіб підняти настрій.

Телефон показав нове повідомлення.

Від невідомого номера.

"Запрошуємо вас сьогодні на презентацію благодійного проєкту Blackwell Foundation."

Емма кліпнула.

Потім ще раз.

Вона зовсім забула.

Учора професор обрав кількох студентів для участі в заході.

Там мали бути журналісти.

Спонсори.

Відомі бізнесмени.

І представники фонду Блеквеллів.

Найбагатшої родини штату.

— Чудово.

Вона зітхнула.

— Просто чудово.

Запізнююся на навчання.

Без грошей.

І тепер ще якийсь благодійний захід.

Наче цього мало.

Емма не знала, що саме цей захід повністю змінить її життя.

І що вже сьогодні вона вперше почує ім'я людини, яка незабаром переверне весь її світ.

Ітан Блеквелл.

Тоді це ім'я ще нічого для неї не означало.

Але через сто днів вона не зможе його забути.