Пролог

Під ногами хлюпотів сніг, в якому ще вчора можна було будувати фортеці. Тепер він перетворився на важку кашу, що липла до черевиків і тягнула ноги до землі. Я бігла крізь сіре марево вечора, де вулиці наче хтось стирав гумкою — зникав контур будинків, розпливались дерева, а одиноке світло ліхтаря тремтіло, мов старенький телевізор у кімнаті дідуся, що ось-ось втрачає сигнал.

Погода скидалася на настрій: все було розм’яклим, невизначеним. Добре, хоч школа зачинилась на кілька днів — труби замерзли чи котел прорвало, ніхто докладно не знав. Діти на подвір’ї раділи, наче виграли джекпот. Я ж, притиснувши до грудей зошити в целофановому пакеті і ховала очі від дворових баталій. Гірки вже були не з снігу, а з льоду, і здавалося, що з кожним з’їздом діти стирали з себе ще трохи реальності.

Мама, звісно ж, не вважала це канікулами. "Програми не змінили," — казала вона, змушуючи сидіти над підручниками, поки по телевізору крутили мультики, яких не було в нашому відеомагнітофоні. Я ж крадькома визирала у вікно, спостерігаючи за сусідськими дітьми — хтось мчав вниз з гірки в оточенні сміху й гострих вигуків, аж шарфик злітав угору, наче хотів утекти разом з ним.

А сьогодні мама дозволила навідатись до подружки і ми загрались. Її тато щойно повернувся з відрядження й привіз із собою не лише свіжі жуйки з наклейками, а й коробку новеньких картриджів для "Денді". Я навіть не помітила, як день почав тікати між пальцями. Ігри засмоктали нас, наче закляття, від якого не хочеться прокидатись. Аж доки не зрозуміла: сутінки вже впали, а я ще далеко від дому. А кожна хвилина затримки — це новий привід для мами висловити своє "ти знову" з усім репертуаром докорів і підозр.

Забігла до знайомого скверу — він виводив просто до нашого під’їзду. Старі лавки, криві кущі й сліди санчат, що закінчувались біля урни. Ще трохи — і я вдома.

І тут — тріск. Глухий, наче хтось наступив на стару фанеру. Я зупинилась. Серце в грудях затислося в кулак. Озирнулась — пусто. Тільки ліхтар над головою спалахнув ще раз і затих, залишивши мене в темряві, наче за чорною завісою.

З темряви щось почало насуватися прямо на мене, цілеспрямовано. Я примружила очі, сподіваючись, що це просто гра уяви, але коли розплющила їх, то побачила перед собою щось неймовірно лякаюче. Це було щось, що мій мозок відмовлявся переробляти в зрозумілу інформацію. Мене охопило єдине відчуття: я пропала...