...

Там же, на пагорбі, я отримав новину, що до князя Божа дійшло прохання князя Кия в допомозі. Це вже треба досліджувати історикам, чому проти язичника Германарекса ветеран римського легіону Кий запросив допомогу язичника Бога? Я ж готувався до цього виступу та чекав його!

Злетів з пагорба, ускочив в сідло, вставив ноги в стремена, та подався в усю силу коня, на війну!

На переможну війну!

Бальтазар підріс. Він був поруч!

Тугарин був з нами!

Ми перейшли ріку!

Ні, не так!

Я занудився з переходом через ріку, це не було швидким процесом. Нудно ми переходило, але це єдине, що не було стрімким. А я ніколи так не проводив мобілізацію — гуни все підтягувалися та підтягувалося, казали, що новина, що я йду на Оюм по рабів, розлетілася миттєво по степу, кожен спішив не упустити такої нагоди заробити, забувши про підлеглість своїм каганам, гнали своїх коней до мого війська. Всю нашу дорогу постійно наздоганяла якась ватага гунів, що запізнилася.

Але новина про Баламира, що перейшов з військом через річку, що була за східний кордон, миттєво розлетілася й на захід. І як називали гуни її просто “Су” (річка, на їх мові), ця річка зветься по гунські й зараз, збільшившись з часом це одним складом.

Казав один історик, що малюнок з зображенням довгого за обрій валком готів, з якого почалося Велике переселення народів, - то вигадка художника. А мені розвідники казали, що то правда!

Готи-християни знали, що я йду по рабів, - тікали!

Але це не уберегло Бога з його людьми.

З кожним часом моє військо тануло й приростало, готів гнали назад, уходили ті, що надумали, що їм цього вистачить, і прибували ті, що тільки наздогнали. Військо було колосальним! А я бачив той страх, що змушував одночасно тікати готів, кидати все, й рятуватися в Римську Імперію, до Дунаю, аби далі від мого війська, від моєї ватаги, що йшли знищити Германаріха, на допомогу антам.

Я стояв і дивився. З моїх рук вислизнули віжки. Хтось знов вклав їх в мої руки. Але вони знов вислизали.

Ви б також були б в шоці від побаченої картини!

Я бачив кров, відірвані стопи, руки, ноги, бачив бруд перемішаний з людською кров'ю.

Але я ніколи не бачив в житті 79 Ісусів Христів!

Вздовж дороги стояли 79 хрестів, що тягнулися позаочі, і на кожному висів померлий.

Для появи християнства вистачили одного Ісуса Христа, а тут 79 мучеників! І вони ще питають — чому Ви українці так боретеся проти приходу нових вір?!

А ви побачте 79 замордованих на хресті, отримайте велику травму, й будьте впевненими, що цієї травми вистачить на багато поколінь.

Я не знав від чого кожен прив’язаний до хреста помер, чи від зупинки серця, чи від задухи, чи від сепсису, чи від зневоднення, чи від втрати крові?!

Але я розумів, що смерть була страшною! Долоні, там, де прив’язані мотузками, були стерті до кісток! Було видно, що кожен багато раз підводився, аби вдихнути, що продовжували їх страждання. Як і ноги були пошматовані, по тій же причині.

Але всі померли висіли на руках, що надійно були прив’язані до хреста, мокрі, чи то від поту, чи то від крові. Сморід стояв страшний! Що не заважало птахам і диким звірям жерти людські тіла!