Розділ 45.

Хто ж знав, що попереду, коли я цього ранку піднявся — голова розколювалася, а трішки пізніше вирвав?

Чи знав я, що сьогодні ледве-ледве не помираю, а завтра вже в сідлі вирушаю до перемог?

Ні, не знав!

І тільки слово, що дав, змушувало сідати та вирушати.

Чому боліла голова?

А хто її знає!

Може я захворів і мені треба повертатися до лікарів 21 століття.

Але голова боліла, йшла обертом і я часто дихав.

Може й справді помру?

Може це щось з серцем?

“А ну його грець, з тим здоров’ям, однаково справа зіпсована!” - як я тоді думав.

Але...

То було погано в наметі.

Але свіже повітря...

Але ні, стій!

Голод походу, нестача води та сон в прохолоді степної ночі — зробило чудо!

Я вже під готським селом рвався в бій.

Перша ніч — і родина ворогів готова уходити в свій “коханий” Рим.

Пішли.

Пішли понуро опустивши голови, ледве переставляли ноги ті, хто ще нещодавно в підлітковому максималізмі думав, що вони краще знають, ніж діди!

Ідіть, ідіть в свою улюблену Імперія! Там будете казати, про якусь відсутню різницю, а ми якось на своїй мові, якось без вашого Риму, далі жити будемо!

Сармати зустріли там, де домовилися. Сьогодні я довірився ним, просто так віддав людей, без платні, бо знав, що їх в них немає. І подався в другій похід — скільки зможу, стільки цю п’яту колону Імперії відведу з рідної землі!

Друга родина, зрадників віри пращурів, йшла понуро до свого Риму.

Треба, будемо й до другого Риму вас водити, а дасть Боже — виведемо й до третього!

А поки дасть моє серце — виведу скільки зможу.

За другу родину я отримав гроші — сармати дотрималися слова.

А після великої кількості походів...

До мого тренування попросилося декілька гунів.

І по степу розлилося буботіння бубна, піднялася курява!

А я думав, що з приходом осінніх коротких днів — я буду шукати зимовий прихисток.

Думав, де ж перезимую до весни я й мої люди.

А замість цього моя полянська мова, як і сарматська, - зникла в моєму племені!

А тільки, більше й більше піднімалася курява від ніг, що йшли в танок, в гопак, від мого шаманського бубна!

Мов сніжна лавина прийшла в рух в наших землях!

Люди йшли й йшли до мого племені! І моя родина вже ставала ватагою, а ватага в плем’я, що своєю гунською мовою почала домінувати в віри до антського Бога!

Може треба було не вигадувати їм Бога?

А?

Як читач гадає?

Треба було, виходячи від сталої традиції, почитати себе, як нового Бога, що заклав вдале життя нащадкам?

А?

Але на це питання я вже давно знайшов відповідь!

Мені не треба нової династії правителів — а щоб позбавити свій народ чергового неадеквата! Я тільки використав забобони — в цьому, і тільки в цьому, мій гріх! А не в тому, що я зрадив свій народ!

В чому зрада, в тому, що дехто думає, що агресії іншої країни можна позбутися - тільки все своє забувши і ставши їх народом в межах своєї країни! Це так я бачив стисло їх зраду. Але я не ще не визнавав їх зраду. А справжні зрада почалася, коли вони незгодних з цим почали вбивати!

А прикривалися ж лозунгами про мир, що нічого тягатися з Величною Римською Імперією, що менше смертей буде, коли ми здамося!

Але ж цього не сталося!

Я ж бачив велику кількість вбитих людей, що в 21 столітті, що в 4, тих, що не захотіли стати частиною Імперії! Як при відході мого підрозділу забивалися люди до смерті, тих, що виказали себе — я дивлячись на світлини вбитих не міг простити, що їх вбили тоді, коли я думав, що робота зроблена. І я робив висновки — свої ворогів не жаліти! І в часи жорстокості — я дозволив виплеснутися всі своїй зневіри в людяність людей.

Ці молоді фанатики, що своєю дурістю стали тим першим поштовхом до лавини, під назвою Велике переселення народів, йшли понуро.

А ще нещодавно, з очима засліпленими емоціями, забивали людей до смерті!

Хотілося спитати, чи розуміли, що ваше хвилинне просвітлення — це довгочасне засліплення? Чи це розумієте Ви? Чи розумієте Ви — що мої нащадки будуть йти в бій під прапором християнських проповідників, вже нових носіїв культури Імперії викидати? Що наша початкова слабкість — це не слабкість, а бажання уникнути непотрібних смертей? Повірте, ваші перші успіхи — це ще не остаточна перемога?

Але я втримався від цих непотрібних розмов, а це бажання я знищував ударом в спину якогось гота, що бажав сказати про якісь свої права.

Ви своє право вбили з першими забитим на смерть полянина-язичника!

І стусан вершника, що сидів вище нього, на коні, уносив на товариша, що йшов попереду.

Греки, що ще звалися ромеями, — вже якось починали зневажливо звати прихильний до них народ, з якого ми приганяли їм робочу силу, рабами, що в їх вимові звучало як слов’ян.