44.2

І ось вже перші вершники з’явилися на обрії!

Недовго наш спокій протримався!

Цікаво, що очікувати? Чи нападу, чи таки домовимося?

- Баламир, - почув я сарматською, - треба побалакати.

- Гаразд, - відповів однією з наймилішою в цей час мовою для мене.

Але всі зараз розуміли, що небезпека може чатувати будь де, тому я виїхав в бік, як і один з вершників. Спішилися. Потиснули руки на знак довіри. Присіли та довго промовчали.

Якось розмова не змогла початися.

Тут нічого було казати, бо багато розуміли про стан кожного, тільки не зналися особисто.

Крим або Таврія — це місце куди доставлялися рабів, і там ще щільно можна було знайти сарматів, що ось ось і не стане їх в історії.

Але в степу гунському ми обоє не господарі!

Як пройти цей степ?

І так вже ці сармати два рази скорилися, перший полянам в 2 столітті, а зараз або зверхність гунів бери, чи ромеїв!

- Ну людей я на продажу дам, але на кордоні свого племені.

- А я їх куплю, - відповів мені він.

Можна вважати розмова розпочалася:

- Тільки я не піду степом, гуни не пропустять.

- І нам важко ним пройти, хоча поки товаришуємо.

- Але Ви щось хотіли сказати, що зустрічі шукали.

- Шукав.

- Я може чогось не розумію, але й поляни не пропустять з людським товаром, два шляхи нам перекрито?

- Бо поляни прийняли віру ромеїв.

- Бо поляни прийняли віру ромеїв, - я повторив за ним на знак згоди зі сказаним.

- А ти не думав узяти певний контроль за степом?

- Хотілося!

Хотів добавити:”Якщо зможу”.

Але я промовчав, бо було привабливо прожити далі вільно, а не вигнувши спину перед кимось, забути про дипломатію та нав’язувати свою волю. Але пригадав, що моя свідомість то не вмре, патруль часу поверне назад, але обірветься моє родинне дереву. Тут, щоб народитися в 20 столітті, треба щоб не вмер ні Баламир, ні Бальтазар.

Що робити?

Бо так хочеться розпочати власну гру! Чи повернутися з ним в замок, знов пройти підземеллям відьом, та сидіти тероризуючи навколишніх земляків-зрадників, показуючи, що не мені будете частину праці віддавати, так іншому зайді, бо так в світі не буває, що без зверхності якогось вояка.

- Що пропонуєш? - саме розумне, що я придумав спитати.

- Ти гарантуєш рабів?

- Хм хм, - саркастично посміхнувся, - поки, що я це тільки і можу робити. Скільки треба — стільки накраду, перекинуся в вовка та понатягаю з села. От тільки хто у мене їх купе на кордоні гунських земель?

- Ми.

- Поясни.

- А що пояснювати! Щоб провести рабів безпечно, то треба не попастися на очі гунів, чи роз’їзду їх. Колись наш був степ.

- Знаю, - перебив я.

- Людей наших вистачає для того, щоб попередити де гуни, залишається йти шляхами дальніми від них.

- Не зрозумів, чому гунським степом, а не полянським.

- Хм хм, а ти цікавий! Поляни живуть на одному місці, тримаються поля, а гуни кочують за стадами, їх степ менш насичений людьми.

- Гаразд, зрозумів! Але чому я?

- Як тобі пояснити! - в ньому щось напружилося. - Ви поляни розростаєтеся родинами, від неї до племені. А у нас не так! Ви народ молодий, прийшли колись, зайняли землі, ми ж народ старий, тут вже ніхто не скаже, хто кому родич. Давно вже стало зрозуміло, що ми втратили щось, що Ви нас скорили. Але бути скореним, це ще не привід бути все життя рабом! Якщо і вибирати собі зверхника, то такого з яким краще, у якого можна чомусь навчитися.

- “Перемагає той, у якого вміння дозволяє більше прогодувати людей”.

- Десь так, це ти сам придумав?

- Ні, Джаред Даймонд.

- Хто?

- Один розумний чоловік, що живе далеко.

- Розумна людина.

- І я так думаю! Але поясни чому я? Бо не зрозумів.

- Кажуть гуни, що ти краще воюєш, що твої люди й заробляють більше.

- Я згоден!

- Що згоден?

- Вам здавати своїх ворогів, тим більше, що воно прибутково. Питання в ціні.