розділ 44.

Уявіть тільки — мене попросили з племені, з гунів?!

Сказали, що я не тим Богам молюся!

Уявили!

Що тільки-но ми повернулися з успішного походу — мене вигнали!

Здавалося — що одночасно все завалилося, завалися всі мої збудовані розпорядки, всі мої ланцюжки виявилися хибними в цих умовах!

Я йшов, вів за вудила свого коня на якому сиділи моя дружина, другого Тугарин зі своєю матір'ю, ну а на третьому сидів мій Бальтазар. Картина називається: “Лічені дні до смерті!”

А чого читач чекав?

Чекав — що українець, з народу невдах, що владу ненавидить більше смерті, навіть свою, буде йти від успіху до успіху?

Усе моє маленьке плем’я розуміло, що ми вигнанці в усіх народах, що зараз є на Країні. Для готів-християн - ми викрадачі людей, для антів я — невдаха, що не змогла мобілізувати своїх земляків-язичників, для гунів — я був шаман, що становив загрозу їх Богам! От як тут просто вижити?

Коли я не зможу пройти через землі гунів на південь, аби перегнати живий товар?

А ніяк!

Залишається йти у степ і виживати, коли ти для усіх вигнанець, якого можна вбити та не бути за це покараним! І ми туди йшли!

- Ну що, Тугарин, ти додому?

- Як, новини розійшлися, що я пристав до тебе? Я ж такий же вигнанець як і ти!

- Можна податися до князя Бога.

- А як нам дістатися до нього через землі полян-християн.

- Я один раз пройшов з родиною.

- А другий раз зможеш?

- Можна, але тоді у мене було вдосталь їжі, а зараз її немає.

- Ну не знаю, можна. Давай заготовимо.

Отак знов з спочатку виживати, в стресі вчитися тому, про ніякої уяви не маю, крім того, що побачив у гунів. Ні тобі, якоїсь живності, щоб випасати та молоком жити, тільки ті коні, що заробив. Ніякого уявлення — з чого живуть в степу, бо я тільки військову службу знав, а не заробляв, немов той мисливський птах, а не віл.

Може “наводити дах”?

Тільки кому? Хто тут потребує моєї зверхності, кого захищати, відгороджувати від військового ремесла?

А нікого!

Бо в степу тут кожен і вояк, і робітник, в один час в поході, а в другий пастух, чи мисливець, чи промисловик.

Тут самому все треба робити!

- Ну що, Тугарин, потренуємося?

Бальтазар узяв бубон!

І по степу розлилася його шаманська мелодія, а ми відпрацьовували захист. А що?

Ніхто ж не гарантує, що ми не станемо об'єктом нападу! І ніхто не гарантує, що я не забув навички захисту.

Здавалося, що цей вечірній танок змусив забути, що ми на межі голодної смерті, чи іншої напасті! Але що може бути безглуздішим — коли треба було берегти сили?!

Під ногами піднімалася курява, я уходив від захвату Тугарина, знов він йшов на мене, і я знов уходив, немов я ось, протягни руку та візьми, але не візьмеш. Ні тобі сміху, ні посмішки — все серйозно. Це танок життя! Знов і знов, і ми провалюємося в релігійний екстаз, методичний удар бубна без твого бажання уводить в цей дивний стан.

І вже бубен в руках дружини, малий в танку, то нападає на Тугарина, то на мене.

І вже зі сторони, тренування все більше й більше нагадує релігійний танок — Богу війни, тому анту, що бажає війни, а не миру за будь-яку ціну! Війни переможної, що деморалізує полян-християн, Германаріха, ромеїв та їх Римську Імперію, що впаде від диких та нерозумних північних народів! Деморалізує від марності спротиву нашому наступу!

І в моїх очах постала примара великої Орди, що змітає готів-християн, не залишаючи ніякого шансу на спротив, порятунок.

Схоже я божеволію — від ритмічного стукоту шаманського бубну, від невдач, що мене тут постійно спіткають, від впевненості усіх в цьому часі в існуванні потойбічного!

Ось і збожеволів я, не витримала свідомість 21 століття!