43.2.

Я вже багато раз казав, що в мене відсутній талант вести перемовини, доводити що неприйнятне для мене. А цей похід якраз таким і є.

Читач, я впевнений, здогадався, що я не зміг відмовитися від нього, цей мізерний каган зміг перемогти в цих перемовинах.

І я приймаю участь!

І це мене переконало остаточно — уходити при нагоді! Я не збирався тихо та покірно йому племені давати переваги перед іншими, будучи на підлеглих позиціях. Мені цей примус ставав схожим на те, що зараз мене змусив лягти на спину та підставити живіт на знак його верховенства в зграї, як це прийнято у вовків.

А може я розумів, що зараз я не можу уходити?

Тільки Тугарин виглядав непригнічено, мабуть, давно змирився з тим, що він співучасник викрадання людей.

Що мені залишалося — готуватися до походу, аби не загинути?!

І я готувався. Знов закалатав бубен, знов ми затанцювали просячи Бога вдачі!

І ми були не одні такі — гунський шаман так само ввечері проводив обряд, в якому не всі гуни приймали участь.

В мого Бога просили вдачі три гуна, два моїх напарника і третій, що сам прибився до нашого гурту на час цього походу. Третій постійно збивався, всі на нього натикалися, якось танок не виходив, він хвилювався, розчервонівся, увесь вкрився потом, - але старався. І вже з середини обряду почалося виходити у нього.

Я одне зрозумів, мало одного тренування, треба більше практики, тому так відповів, як відповів.

- Ну що, Твій Бог дає нам вдачу?

- Ще ні.

- Чому?

- Розумієте, Бог цей полянин, хоч і зветься антом. А ми що?

- А ми що?

- Йдемо на полян. Поки ми не заслужили його прихильності!

- Виходить, що ми даремно просили? - розгублено спитали, розуміючи усю безглуздість прохання Бога тих, на кого йшли.

- Ні!

- Ні?

- Ми мало просили.

Це їх втішило.

- Якщо ми будемо більше просити, він дасть вдачу?

- Дасть. Давайте спати, а при нагоді знов проведемо, добре?

- Добре!

Гунський шаман дивився та посміхався з безглуздого обряду нашого, що кожного вечора проводили, будучи впевненим, що його Бог сильніший. Але третій все краще та краще витанцьовував, і вже зі здивуванням дивилися на наш обряд інші гуни, що зібралися для походу з Великого степу. Питали. Їм відповідали, що ми просимо вдачі у антського князя Бога. Це їх дивувало, бо цей князь був живим та міг знаходитися на теренах походу. Але якось ніхто не поспішав переконувати, просто збиралися багато та споглядали, добре усвідомлюючи, що ми у іншого просимо вдачі.

Як все пройшло?

Як завжди!

За однією відмінністю — жодну мою людину не було вбито, навіть поранено. Тільки й було розмов, як ми злітали з коней на збуджений захистом людей та озброєних тим, що можна захищатися, й одразу зв'язували миттєво. Тільки й було розмов про силу того антського Бога, що нам дав таку вдачу!

Ми не заробили багато, нам не годилося мати добру долю, бо я інородець, а мої товариші займали саме низинне місце в гунському суспільстві. Не я почав розмови про поганий похід, мої товариші були незадоволенні тим, скільки пішло на долю інших каганів. Я просив не показувати незадоволення, казав не на часі! Ті ж погано слухалися.

Думав все — мені кінець, як і їм!