40.4

І моя безтурботна хода потихеньку передавалося на моїх. Першим заканючив Бальтазар, що заморився.

І ми зупинилися перепочити та під’їсти, що купили за золоту дротинку, що зняв з гривні легко розлучаючись, бо очікував ще більше отримати. А так малий наостанок ще з’їсть антської їжі, коли попереду гунська!

І я заснув в маленькому байраку, на літньому сонці, чи від їжі, чи від змореності. Вперше наснилося щось приємне, аж не вірилося, що можливо, що забувся неприємний досвід.

От би це розтягнути, залишившись в цьому літі!

Навіть у сні я розумів це.

Наснився мій університет там, за межею, на теренах ворога, росіянин декан, бюджетники росіяни і наші запроданці. Але все це було там, куди не повертаються! Там же були мої найми, служба, готи, поляни, анти!

Брехня, я не буду мститися за смерть Бога, як і за ветерана римського легіону Кия з братами! Я буду тут жити, збільшувати Бальтазару шийну гривню!

Наснилося, що вистачить вірити в великі мети, є син, для нього й треба домагатися. Тут збирав для нього орду — з залишків сарматів, скіфів, приймаючи усіх, хто прийме мої діяння.

Дружина не дала додивитися сон, а так було цікаво побачити, як навколо сина почне рости новий народ.

- Баламир, ти чого?!

- Що?

- Ми ж не дійшли!

А я ледве розумів від солодкого сну, що так невчасно навалився на мене. Підвівся, пару раз впав, але таки встав на п’яні ноги та ледве пішов:

- Ти куди?!

- Дійти, давайте й ви за мною.

- Але ти ще не прикинувся!

- Нічого, прокинуся, - а на душі так солодко від побаченого сну, де вперше я робив виключно для себе та своєї родини.

- Ти хоч розумієш куди йдеш?

- А що розуміти, онде сонце, а нам туди.

- Туди?

- Туди, в степ. Та заспокойся, головне натрапити на сторожу.

- На сторожу?

- На сторожу гунів.

- А не заберуть в рабство?

- Ні, - потихеньку прокидався та посміхнувся, - це ми з Бальтазаром будемо брати в рабство.

- А якщо візьмуть?

- Це якщо вороже плем'я гунів буде. Заспокойся, нічого страшного немає в рабстві, все ж таки римська цивілізація.

Я знав, що латинське слово цивілізація їй було невідоме, але мовчала:

- Там горщики роблять такі, що ти не мріяла, а які там солодкі фрукти! Солодкий виноград, інжир та кавуни, ти такого не коштувала! А одяг, паволоки, спробувала б на дотик! Робить нитки такі тутовий шовкопряд, бо їсть листя шовковиця. Яка ж смачна шовковиця, що розміру з палець.

- О, як ти заспівав! А чи не ведеш ти нас до ромеїв?

- Ні, рабів, християн ми поведемо в той рай, вони ж хочуть римських порядків, бо захотіло такого солодкого життя.

- А воно ж солодке?! - підначувала кохана.

- А що гірке?

- Ти так розказуєш, що я сумніваюся, чи не здурів.

- А що ти пропонуєш, їх вбивати?

- Кого?

- Новоромеїв!

- Кого?

- Новонавернених в ромейський народ. Не бути нашому краю провінцією Риму, а так ми їх виручаємо, відправляємо в омріяну Імперію, до омріяного ромейського життя, а за це отримуємо золото та срібло.

- Тьху, а я думаю, до чого це.

- Так, кохана, я знов про работоргівлю, повір, будуть з Риму тікати, бо в його крані, - я вказав на Бальтазара, - буде багато їжі та скоту. Він тут, в степу, буде князем. Як казав мій батько: “не Боги горщики ліплять!” Де пішло — там і треба бути.