40.3

Як же забрати малого та дружину, коли двоє безупинно щось кажуть, особливо малий, одна з виховною метою, а другий, бо купа енергії? Здавалося я спитав про те, в чому не розбирався!

А насправді малий все в мені копіював, настільки швидко, що я дивувався! Та й дружини я не розумів мотивацію, але так само сумлінно виконувала, що я казав, дивуючи мене, коли чоловіки не так відповідально виконують мої вказівки.

І ось вже мій рідний козачий степ.

І якось виринули одночасно й мої спогади, й не мої — Володимира Рудика, що пройшов Збройні Сили Україні, як він на повні груди вдихав степове вільне повітря Донеччини. Скільки було ситуацій, коли від безглуздих чужих розпоряджень, що дуже дуже зморювали, коли практично падалося на ліжко по закінченню та засиналося на більшу частину дня, і яка не приносило ніякого результату, коли віддававший розпорядження просто сліп до твоїх аргументів, але ти виконував - бо був в регулярній армії.

Що змушувало залишатися, а не написати рапорт як інші?

Я знаходив дві причини.

Перша, на мене тиснули батькова та дідова гордість тим, що ми козаки, що наші не ходили на панщину! І коли було важко, коли я казав, що я роблю, а не служу, - пригадував обличчя батька, його заповзято з радістю розповідь про те, що ми козаки.

Але це тиснуло на мою свідомість, боявся більше, що я не виправдаю чиїсь очікувань, це те, що змушувало зчепити зуби.

А друга причина, я не очікував, це мене дуже здивувало та вразило, - я покохав донецький степ, в який з нами, українським військом, повернувся в урбанізований край місцевий степовий малий вовк та мисливські птахи. Я як і всі в Україні, до 2014 року, був в полоні російської пропаганди, що це особливий регіон, російськомовний регіон. А потрапивши туди я відчув кожною клітинкою тіла - так це особливий регіон, Війська Низового Запорозького, Кальміуської паланки! Скільки проходив місцевістю важкою, великий бур'ян, що здавалося зв’яже ноги!

Але ні!

Ніч.

Тільки пізніше свої дивувалися, що я не підірвався.

Але я проходжу — бо мене вів хтось з козаків!

Ледь помітні всі, жіляві...

Бувало сяду на землю, жити не хочеться, руки упускаються...

Відчуваю, що не сам!

Повертаю голову.

А він, або вони стоять.

Бачу скрізь місяць, зорі, місцевість, можна сказати, що туман бачу, але обрисами схоже на людину:

- Сину! - звертається до мене.

Вперше я не злякався, бо не повірив очам, що від змореності галюцинації, думаю, будь-що буде, що іноді приходить від великої зневіри. Послухався та пішов, і вперше я отримав звинувачення, що у мене домовленість з сепарами. Але звинувачення не звинувачення, але помічати почав, що всі стараються триматися поруч, бо кожному хочеться жити, щоб не казав! А я вийду вночі до “діда”, сяду поруч нікому невідомої могили, що сама зрівнялася з часом.

І “дід” поруч сяде та розповідає, як наш люд знищили, що всіх переконали, що ми були бандитами, що московити прийшли в Дике поле ніким не заселений, прикриваючись цим вчинивши геноцид, воно ж знищувати войовничий слов’янський степовий народ одне, а зупиняти степовий бандитизм інше. Дякував, що я не відмовився від свого народу, казав, що допоможе тим, чим зможе, чи то сам, чи попросить побратимів, а то й синів, з онуками!

І він вів!

А зараз я підняв голову та помітив вільного птаха, що розправив крила в пошуку дичини — а у мене на душі потепліло.

Я підвівся:

- Всі, скінчилися наші страхи, ми прийшли!

- Але нікого навколо немає, - озвалася кохана.

- Ти так думаєш! Нічого боятися, ми вдома.

І я без остраху пішов вперед!