Розділ 40.

Як же змінюється твоє ставлення до справи від того, наскільки ти зморився, чи відпочив!

Коли ти вдень робиш помірну роботу, чи, навпаки, нічого не робиш, відпочиваєш, - хочеться щось вдіяти, щось таке глобальне, щоб в країні казали, а більше, дратують люди, що кажуть про бажання нічого не робити, а відпочити.

Але, різко, ти стаєш іншим, коли приходиш в безпечне місце, бо йшов поки літне сонце та місяць дозволяють, поки всі сплять, а потім знайшовши схованку спиш, чи не спиш, бо постійно сполохаєшся від кожного шуму вдень, лежиш то тихо, але не спиш. І так кожен день, поки не досягаєш мети!

А тут тебе давно не бачили, всі хочуть знати, розпитують, а ти тільки про сон і мрієш, упасти на чисте ліжко, навіть, не помившись. Але миєшся, бо цінуєш працю дружини, та думаєш як не заснути, бо якось від відчуття, що ти в безпеці, різко відпускає страх, що з серцебиттям проганяє сон.

Але не це дратує!

Дратує, що князь Бог, якого ти нещодавно ніяк не цікавив, при поверненні після довгої пропажі, виявляє велике бажання тебе побачити ти закидує великою кількістю питань. І не скажеш же йому, що давайте завтра, після сну! Таки князь, і це велика шана, що особисто бажає бачити! І ти покірно, з останніх сил, плентаєшся до нього на допит:

- Ти де так довго пропадав?

- У гунів, - відповідаєш просто, нагадаю, бо думаю тільки про ліжко.

- А як же ти, досвідчений вояк, зміг потрапити в полон? Що далеко зайшов, чи у був на дорозі їх походу за полоном? - сипав він, незморений, питаннями.

- Ні, гостем.

- Як гостем?! - непідробно дивується він, знаючи їх славу.

- Гостем, трішки, правда, й послужив на кагана.

- Брешеш!

І ти вказуєш на свою шийну гривню, що приросла золотою тоненькою дротинкою на сріблі. Й він розуміє, що з полону не втікають з чимсь цінним, а навпаки, обідраними, голодними та без нічого, а тут, ситий, в нормальному одязі та ще з гривнею, що можеш за все життя не заробити.

- І як ти став в них гостем?

- А що, люди як люди, чого мені вояку не знайти спільну мову з вояцьким народом!

- Ти що дурний!

- Як же Вам пояснити, що мені гуни, в яких всі чоловіки вояки, ближче за полянина-селюка, що мріє мене вбити, бо я беру в нього харчі, що я нічого не роблю, тільки забираю силою.

Він оторопів від таких слів, а я продовжив:

- Вийшов до них, запропонував себе.

- Отак вийшов та запропонував, - на обличчі почала з’являтися посмішка. - І що зрозуміли?

- Так, - відповів гунською та продовжив нею, - привітний народ. Прийняли як рівного, і князь їх садив мене поруч, як рівного.

Князь Бог, мабуть, зрозумів тільки слово “князь”.

- І стільки ти мов знаєш?

- Гунську, - той схвально кивнув головою, - полянську, сарматську, руську.

- Яку-яку?

- Руську.

- А скажи нею щось, - він знов посміхнувся.

- Жопа тобі, - відповів українською, якою я вважав продовженням старої руської, як італійську від латини, - приб’ють тебе до хреста, як останнього покидька в країні.

Бо знав, що ніхто не зрозуміє нічого, серед навколишніх:

- А приб’ють, бо не слухав мене, а от хан гунський послухав, який з нетерпінням мене чекає, бо знає, що я його збагачу.

- Вірю, мова немов схожа, немов рідна, але не наша. І що ти сказав?

- Що мій син буде чоловіком твоїй дочці.

- А тобі нахабства не займати!

- Чому? - якось відповів змореною байдужістю.

- Твій син хто, а хто моя дочка?

- Я ж до гунів не просто так пішов, а за допомогою, де й став каганом, і мій син каганом буде. А дочка твоя за ним буде княжною князів народу Божого.

Він зсунув брови від таких дурних слів. Ні, він розумів, що в цьому світі стан будь-кого мінливий, але ж щось здивувало. Я ж спробував пояснити:

- Ви мене посилали за військом, так?

- Так.

- Наші не хочуть, а я подумав, хлопці живуть з меча, чому не запропонувати співпрацю.

- І як я буду розраховуватися з ними?

- Віддавати їх християн, вони ж хочуть в Рим, а Рим їх купує, чому не задовольнити їх бажання! З нас тільки треба одне — самим їх обмінювати за їх службу.

- Геть з очей моїх! - підскочив князь, що швидко взбісився.

Але я раптово, якось неочікувано, видав один з варіантів, як же його шийна гривня потрапить в руки мого роду.