37.3

Каган дав мені людей — я й сам здивувався чому!

Степ — який же ти любий мені!

В лісах півночі я хворію — сиро та темно, навіть влітку. А тут сухе повітря здуває з рук і обличчя неприємне відчуття жирної шкіри, в мороз можна довго не митися, а влітку тут вода чиста, не знаю чому. Коли я вперше потрапив в Донецький край, то моє ставлення помінялося на 180 градусів, особисто полюбив цей край. А як не закохатися в п’янке повітрям свободи?! Це повітря загоює усі душевні травми своєю свободою!

Але я ніс рабство!

Я немов прокинувся — з’явилося щось таке, що великі фізичні навантаження не давало помічати, а було бажання йти далі й далі.

- Добридень!

- Добридень! - якось повільно сказав мені, немов тягнув кожен звук як дьоготь, немов і тягне, і дратує швидкістю одночасно.

- А я повернувся.

- Бачу, не сліпий. Сам?

- Сам. А кого зі мною очікували?

- Антів.

- А їх зі мною немає.

- Так ти до них пішов, кажуть люди.

- Пішов. Князь Бож прийняв мене до своєї дружини.

- Довго тебе не було.

- Довго, вже, мабуть, забули про мене?

- Як же тебе забудеш!

- Прийняв віру Одаєву?

- А як тут не приймеш!

- Мовчки, не прийняв би і все! Збрехав би їм, як брехав мені, що ненавидиш їх, що від віри батьків не відмовишся. Я ж не прийняв!

- І втратив все!

- А я поверну все назад.

- Як?

- Мовчки.

Співрозмовник дивився на мене як на дурня, а я продовжив:

- Ходив у степ, у гуни..., - тут вже я тримав ту, театральну паузу, розповідаючи маячню, що пригадав з прочитаних книжок в 21 столітті, - навчили перекидатися на вовка.

- Для чого?

- Буду вночі втягати кривдників у степ. Мститись буду, отак по одному їх і не стане.

- Дурнем був дурнем і залишився! - на губах з’явилася неприхована посмішка.

- Пам’ятаєш підземелля відьом?

Той різко зблід.

- Як ти гадаєш, відьми наші кудись ділись? А вони ж мені добре тоді допомогли. Чи ти думаєш, що я б зміг сам перерізати усіх в замку?

Мені подобалося лякати, любив я читати страх на людських обличчях:

- А як же мені вони допомогли піти з замку! Запам’ятай, в Липецьк я зайду не поміченим і вийду, марно там ховатися. А гуни навчили ставати степовим вовком, і в степу немає прихистку від мене, - далі я ніс маячню, в яку він чомусь вірив.

Я розвернувся та пішов геть спокійно, через плече кинувши:

- Але хто не зробив шкоди мені й моїй родині нічого боятися, а людям Одая раджу тікати, бо за ночі я повитягаю усіх в степ. Ні жінкам, ні дітям я не дам спокою, залишу тільки старих, щоб біль була в них сильніше, що почали ту непотрібну бійню, коли б могли мирно жити поруч.

Я лежав та споглядав панічну метушню готів-християн — таки повірили! Знав, що той побіжить та розповість, який же він гімнюк! Мені треба було знайти слабе місце в їх захисту села. Колись, коли я був малим, і облазив тут все навкруги, хоча це було півтора тисячі років по цьому. Цю місцевість я знаю як свої п’ять пальців, бо хотів знайти скарб, наслухавшись легенд.

Як же я раніше мріяв бути розвідником, а не керівником-офіцером в ЗСУ, щоб брати когось в полон для здобутку розвідданих!

Схоже, що мрія здійсниться, хоча й запізно вчитися, але ворога треба деморалізувати, бо перемога починається з перемоги в головах ворога, з його віри з нашу непереможність!