Розділ 37

Мою розповідь можна було б вважати закінченою — бо подальші події більшості читачам були відомі.

Це така затягана історія про Баламира, що банально не дуже є бажання переповідати! Але читач, я чогось думаю, так не вважає!

Я від розміреної та нудної дороги вдався до рефлексії. Якось мені потрапило на очі, що з англійської слово “reflection” перекладається “роздуми”. От не знаю, чому на пострадянському просторі слово “рефлексія” є недоліком розповіді, всі чомусь бажають дій, як кому вдало врізав, чи як зібрав велику армію та переміг.

Але мені залишалося чи то міркувати, чи рефлексувати, бо все йшло якось не так, як я уявляв. Думалося, що я з’явлюся в старих часах — і круто все тут закручу, принесу небачені знання 21 століття!

А насправді мені доводилося дуже переживати, що довго приходиться адаптувати, бо в цих товариствах, 4 століття, я виглядаю доволі великою нездарою. Нехай вже в сідлі я навчився сидіти ще в Липівську, в дружині готського князя, - але кінь не був так вже типовою справою для мене. Я спочатку нервував, і тільки коли приходила змореність від довгого сидіння в сідлі, заспокоювався.

А поки доводилося багато їздити верхи.

Чесно, я не розумів мету цих мандрівок!

Степ був пустим, ми не зустрічали нікого. Я й в 21 першому столітті дивувався, коли потрапляв в сільську місцевість — коли пусто, навіть в селі, але місцеві все про тебе знали. Як це вони робили, для мене завжди залишалося таємницею?

Ніяких інших степовиків ми не зустрічали, ні аланів, ні сарматів — степ був пустим, іноді бачивши тільки диких тварин, що й назв не знав, обзиваючи косулями, мисливськими птахами, вовками та ховрахами.

Що я можу припустити, що ми розвідували для цього племені гунів пасовиська, і що в степу живе не така кількість народу, щоб я міг бачити. Тоді ще подумалося, що якщо я зрозумію, що робимо, то можна йти в козаки, що в 16 столітті, чи таки в 17. Одне я добре розумів, що з коня місцевість, що проходив пішки, стає іноді невпізнаною, що деморалізує, і що я таки починав розуміти мову гунів.

І це славнозвісний ватажок гунів?!

Смішно, бо я нічого не бачив, не чув і не очікував, що кардинально зміню історію, коли я багато їздив верхи не розуміючи, що роблю! Здавало, що стремено було єдиним, що гуни отримали від мене корисного. Цей Баламир не міг читати степ, як його читають гуни. Ніякої пристосованості та користі!

Тому й пишу далі, бо я зараз не міг зрозуміти та й повірити в слова містера Кроулі, що я є той Баламир, що ввійшов в історію. Зараз я був великою невдахою, що від довгої мандрівки верхи занудьгувалася та віддалася рефлексії, що час спливає, а жінка з хлопцем десь далеко самі ледве зводять кінці з кінцями. Ні вояк готської дружини не вийшов з мене, ні антського коваля та вояка, ні гунського вершника.

Так, якийсь невдаха, що прихистили гуни!