Розділ 33.

Я йшов, голодував, мерз і боявся ради чого, щоб в часи доленосні жити в щасті!Якби мені в 21 столітті сказали, що в час війни я буду в запіллі, — я б згорів від сорому! Але тут я був мирним ковалем не тому, що злякався, чи схотів прожити мирним життям, а тому, що від моїх послуг відмовилися.

Мені не вірилося, що я став ковалем, що кував селянам, а не мечі, наконечники списів та інше військове приладдя. Її я помітив по тому як від мого погляду вона опускала очі, єдина людина в цих краях, якій я був привабливим, для якої я був кимсь ПОНАД!. І я не встояв, підійшов, подивився в очі та зачарувався! Вдруге я закохався, а мій далекий пращур вперше, але від того це кохання не стало менш п'янкішим, здавалося, що в танку ми улітали в іншій світ. Вона перша, з лісових людей, прийняла мене сина степу. Я впіймав думку, що ледве відчув, бо промайнула дуже швидко, що знов дівчина є тією точкою біфуркації, що світ кардинально змінить.

Але зараз ми кружляли в антському п’янкому танці! Я давно помітив, як вона опускає очі, коли мій погляд був на ній, ота її сором'язливість привернула увагу, і вже коли я її бачу — моє серце починає калатати, вже уникаю зустрічі, бо боявся, що я тут для всіх був чужим. Але було важко не помітити її ж таку поведінку. Один раз я ніс виконану роботу, не думав про неї, задивився та налетів на неї...

...

Ми розгубилися та вперше подивилися випадково в очі один одного, я з висоти, а вона знизу тендітна молода дівчина. Отак стоїть лобуряка, що вимахав на добрих харчах в княжій дружині та й тут молот не дав втратити сили, та червоніє!

І вона червоніє!

А потім якось хутко розвернулася, підібрала поділ та чкурнула чимдуж геть!

Не знаю чому прийшов на чуже свято, знав, що чужий, але прийшов! Якось мені перегородив їх хлопець, що значно був менше мене, якось наважився мене стати на дорозі та спитав, чому я приперся. Я хотів відкрити рота та щось сказати, навіть не знав що, але хотів спробувати. А вона мене висмикнула, засміялася присоромивши цього забіяку. І я покірно пішов за нею на танок, бо якось легко мене тягнула й я не зміг відмовити.

Отак я й залишився тут, що в буремні часи став ковалем!

А там вирували події — нові люди наверталися в християнство, хтось боронив стару віру, щось народжувалося та помирало, а я кував.

Здавалося, що треба навертати людей до себе, але Бог вигнав мене.

Здавалося, що я не знаю історію! За князя, що загинув, я готовий помститися, за те, що не зробив з мене дурня, а прислухався. А от за цього князя Божа, може історики щось набрехали? Але здавалося, що я втратив свою Батьківщину назавжди, і вночі мене будила кохана та питала, чому я скрегочу зубами. А я казав, що все добре, брехав, а ще свіжі враження від сну, де сниться мій рідний степ. Я ніколи не їздив верхи, завжди ходив пішки, але знов хотілося вдихнути на повні груди та ввібрати п’янке повітря свободи степу, а не ця сирість лісу.

В перші дні я хворів влітку, я мерз, мені було й темно, здавалося, що й природа лісу мені не підходила.

Як мені хотілося знов підняти очі в гору та побачити мисливського птаха, чи почути пісню нашого малого степового вовку. І ягоди тут були не ті.

Гриби?!

Я їх вперше тут побачив, кохана сміялася по-дитячому від того, як я їх розглядав. Але сподобалися, що в 21 столітті я пізно взнав про них, що тут, але Баладимир не бачив їх ніколи, хоча й був германцем — готом. Мені вони сподобалися, а ягоді ні, вони були не такі солодкі. І мед їх мені не зайшов.

Як же я любив підперти голову рукою та мрійливо дивитися на мою золоту жіночку, що в гніві лаяла християн, я б вічність слухав її наївне незадоволення, що одноплемінники приймають іншу віру та відмовляються від пращурів. А сам тужив, що я втратив справжнього друга, що підступно вбили ці фанатики, що через них втратив Батьківщину, землю та земляків. Як же вона мене надихала кинути це спокійне життя та повернутися, щоб змести тих дурнів, що одуріли від віри євреїв, чи римлян! Але якби вона взнала, що я зараз мрію про помсту за друга, за далеких батьків, за язичників, що живуть в страху під окупацією п’ятої колони поки ще першого Риму, а потім і під другим, і вже під третім, ще свіжі спогади війни від агресії третього Риму!

І тут я відчув, що хтось сів на лавку поруч. Я обернувся.

Це був князь Бог.

Кохана замовкла здивовано, а я ж здивовано питав очима, що він тут робить.

- Чого вона так запально лає людей ромейської віри?

- Бо не любить, - відповів на банальне питання банально.

- Ти ж з під Ромен, з під місту, що заснували римські легіонери?

- Так.

- Ти ж християнин?

- Так.

- І?! - насправді був здивований.

- А що сармати не християни?

- Християни, - вже він ствердно відповідав.

- А що з Риму до нас не тікають язичники, мало, але?

- Тікають.

- Чому Ви думаєте, що мені у Вас не подобається. Мої заробітки ремісника не дозволяють жити заможно, кожен день я боюся, що моїй родині не вистачить чогось, що не прироблю. Але я живу спокійно, ось одружився, маю сина. У Вас я вперше працюю на себе, а не по найму, коли треба відпочити, відпочиваю, коли треба напружитися та зробити роботу, роблю, не роблю те, що не вважаю непотрібним, бо хтось на горі так хоче, а тому що треба. Живу своїм розумом, ніхто не примушує щось робити, що вважаю за розумне, те й роблю. Не буду брехати — занудився. Але правду не приховаєш — у Вас затишно жити.

- А у мене народилася донечка.

- Вітаю!

- Коли я був ще малий, але думав, що дорослий, що можу з батьком ходити, з його дружиною, на січ, на нас напали.

Він замовк, поглянув на свою охорону, що стояла поруч і вказав залишити на самоті. Ті, щось почали заперечувати, але він був непохитним. А коли залишили нас, князь повернувся та продовжив: