Розділ 32.

З хащ вийшов чоловік в старому затяганому одязі, худющий, брудний та смердючий — й чатовий наставив спис:

- Ти хто?

- Баламир.

- Хто? - перепитав ще раз.

- Баламир з Липецька.

- До кого?

- Пристати до вашого князя Божа прийшов.

Чатовий уважно оглянув, всі ознаки шляхетної людини — меч висів на боку та шийна гривня, тонка, але була. Він позвав старшого.

- Ти віруєш в єврейського Бога?

- Ні, я шаную наших пращурів.

- Ти хто?

- Брестівський.

- Батько? - допитувався чомусь старший, а по табору гармидер, якась нервова метушня.

- Ремісник.

- А мати?

- Селянка.

- Звідки меч?

- Зробив сам.

- Дай поглянути.

Приблуда простягнула свою зброю — чистий метал, білий без іржі, старший спробував гостроту, дуже гострий. Йому ще не доводилося бачити такого меча, якість видавала в ньому ромейського шпигуна. Дістав ніж, провів по мечу, ніякого сліду, підозріло подивися, бо такої якості мечі мали робити тільки ромеї, а тут він тримав в руках. Повернув, а сам віддав наказ не спускати очей з зайшлого.

- Князю, схоже до нас прийшла людина-шпигун ромеїв.

- Чому ти так вирішив?

- Виглядає як ант, русий, блакитноокий, але говорить як ромей, меч ромейської роботи, каже сам зробив.

- Давай поглянемо.

- Боже, - без помилки звернувся до князя зайда, - я дружинник князя Липецького, прийшов до Вас, до Вашої дружини.

- Ти мене знаєш?

- Знаю, я супроводжував завжди на Раді князя, там Вас і бачив.

- Чув я про Липецького князя. Але його вбили люди ромеїв.

- Так.

- А де впевненість, що не ти? - князь примружив запитально очі чекаючи реакції.

- Але я був в поході в степ, коли його вбили.

- А ти знаєш, я тобі не вірю. Можна поглянути твого меча.

Баламир протягнув знов меча. Боже його так само довго роздивлявся,було видно, що був від якості захоплений.

- Про такий меч варто мріяти! Тільки я не бачу клейма майстра, тоді уявляв би якість.

- Я сам його зробив.

- Тобто, викував.

- І викував, і крицю виплавив, і руду намив.

- Ти ба, який брехун!

- Чому брехун?

- Бо ніхто не викує такий меч!

- Але ж я викував!

- А дали тобі його ромеї, бо тільки вони таке можуть зробити.

- Але ж я зробив!

- Добре, доведи.

- Запросто, тільки це займе багато часу.

- А ми почекаємо.

До приблуди приставили людей. Він виявився якимсь лінивим, багато спав, хотіли вигнати, бо здавалося, що без брехні не може жодного речення сказати. Якась дивна людина, вимова дивна, слова дивні, поведінка дивна, але...

Він й справді намив руду тут же, на річці, викопавши одну-однісіньку яму, не ходив з лозиною, нічого не шукав, не робив ніяких ритуалів — тільки спав і жер за двох, немов ніколи не їв та не спав. Але, схоже, видавав через це себе, що звик до доброго життя. Ромей, ніякого сумніву! Але ж не вбивати такого майстра! Навіть, виганяти було великою дуристикою. Відчувалося, що рука не набита, але ж знав!

Він викував подібний меч. Довів. Князь з захопленням його розглядав, але що з шпигуном робити не придумав.

“Та нехай живе, може буде якась користь” - подумав, а сам наказав відправити подалі від себе, аби бути спокійним.

З зайди Баламира вийшов непоганий коваль, той знав про південний плуг! Та й люди казали, що й земля добре родила у нього. Знав же ромейські, зайда, ремісничі таємниці!