Розділ 31.

Здавалося, що я зробив красиву промову, але...

Ми узяли всі замки, а їх було тільки двоє. Взяття східного дало контроль над наступом гунів, що цим контролем можна виторгувати у Германаріха визнання. Були забезпеченні харчами. Прихильникам-язичникам вказували на те, що ми узяли верх над новонаверненими християнами, що можна було уберегти свої харчі в замках, укритися при приході гунів, що напевно не мали облогових машин та обійдуть стороною. Нам залишалося просто вистояти проти всіх і з цим кожен день отримувати визнання їх: верхівки держави, гунів, та й тих же християн, що стає можливим торгуватися про співіснування, а не...

Але наполегливість, заповзятість і максималізм християн-готів, деморалізувало язичників, що були пасивною більшістю, що воліли тікати. Ось і є це незакінчене “але” й “не”. Зрозумілі для мене речі, що займав в ЗСУ 21 століття таки вищи щаблі військової влади, і, відповідно, деякий успішний досвід по збройній відсічі Російський великій Федерації, але це було невідомо моїм землякам 4 століття, яких військові конфлікти на півдні з Римом ніяк не торкнулися. Я дивився на біле волосся моїх братів та сестер, і розумів як наші нащадки узяли сарматів в 2 столітті під свою руку — доволі прості люди, землероби, а таки узяли вищі щаблі над місцевим людом, бо були колись вояками.

Але для всього треба досвід, якщо більше століття не відстоювати право бути верхи над іншими народами, то втрачається безцінний досвід, особливо коли не існує книжок, а тільки переказується з кожним розповідачем все фантастичніше і фантастичніше, відходячи від ясного розуму вояка, що це вдіяв, коли це вже казка, а не річ, що справді була.

Військо тануло.

Місцевість ставала з кожним місяцем все більше і більше безлюдною, і тільки християни-аріани, що тільки прийняли від Одая віру Риму, стояли та не виказували кризи. Тікали язичники, край на очах позбавлявся люду. Та й дружина з кожним виходом ставала менше, якось дратувало, що ніхто не казав в очі: “Балодимир, ми уходимо в інші землі, де князь язичник, де ми будемо в безпеці!” Просто тихо тікали, ховаючись і від мене, і від готів. Готами я вже звав тільки християн, ніхто не заперечував, ніхто не перепитував, немов це було само собою зрозуміло, бо якось слово ант, що з’явилося в лісах, в середовищі князів, що трималися язичничтва, стало назвою гота-язичника. Такі часи, прості й з простими словами, не приживалося гот-християнин і гот-язичник, вже гот був християнином, а язичник антом у нас по лівому боку Дніпра, це як би не було українця-християнина і українця-язичника, що навернувся в нову віру в Бога Бандеру, і вже ворогували українці та бандерівці, що відрізнялися не мовою, а ватажками, у яких верховна влада в Москві у патріарха Московського патріархату, а у других ніякого не мав відношення до віри, а тільки боровся проти асиміляції великою, навіть, успішною економічно держави.

А дратувало те, що ніхто з патрулю часу до мене не обзивалися, немов я робив все правильно, що так я рятую усю цивілізацію Західного Світу!

Дивно!

Люди тікають, не бажають геройські загинути, думають, що існують місця де можна безпечно перечекати агресивний вихід на сцену історії християн з неприкритою підтримкою Риму, незадоволення верхівки держави Оюм, та гунів, що вже новою хвилею зі Сходу вдаряється в межі країни.

Ви не повірите, я розумів їх, тих втікачів, що тихо, як крадій, тікали на північ в ліси, дратувало, що наражали себе на небезпеку й нас, що неорганізовано уходили, коли можна було сказати на раді, та організовано піти до Бога, що сам шукав прихильників в передчутті Великих змін.

Але, схоже, мене боялися! Боялися сказати свою думку, відчуваючи що ми з двох різних світів — я з дружинного воєнного світу верхівки готів, а вони з селянського світу. Знайшли шлях найменшого конфлікту!

Я був впевнений, що, навіть, учорашні дружинники тікали й у північного князя падали в ноги та просили прихистку, вдаючи, що з родиною вони селяни, так і невсмоктавши культуру війська, визнали, що не реалізувалися у князя свого.

То їх вибір!

Але треба визнати, що марна смерть воно таки марна!

На раді я запропонував рішення відступити військом та влитися до дружини Бога. Неприязною мовчанкою зустріли люди, і зрозуміло, бо Бог був таким же як я бунтівником, що не визнавався Германаріхом та його наближеними.

І тут я розгубився, бо це казало тільки одне, що шляхетні права вояка я не зможу мати ні в якому князівстві, бо ніхто не прийме дружинника, що не захистив свого князя, хто допустить до своєї дружини таких людей! І розказувати, що то обставини, а не власне боягузтво за власну шкіру зумовило, що смерди вбили твого ватажка, - марно! Однаково ніхто не повірить, бо самі такого бояться.

А от Бог — з ним можна домовитися, бо набирав військо не дивлячись ні на що, такий собі соціальний ліфт в часи закріпленого соціального розшарування, де стан твій важко змінити! Якби не мої знання з 21 століття — я б ніколи не зміг вирватися з самого низинного прошарку дружини, тільки плекаючи надіючись, що син на одну щаблю таки просунеться. Ні, можна було ризикнути, замкнутися в замку, забравши людей зі східного замку, а то й залишити, триматися, виходити на вилазки за харчами, що до готів-аріан, що до гунів, відбиваючи м’ясну худобу.

Але я не ризикнув! Роздратовано махнув рукою та організував ладний відхід на північ, кинувши тих язичників-готів, що змогли приховати від готів-християн-аріан свою віру, що покірно дозволили визнати, що аріанське християнство стало єдиною вірою в цій землі. Кожен робить свій вибір, і то їх воля!

А ми пішли з двох замків на північ в ліси.

Була важка розмова з моїми братами та сестрами, бо я не бажав ставати селянином, я пояснював, що господарювати на землі я не вмію, що помру від голодної смерті, бо знав, що ніякого досвіду я не мав, особливо в їх часи.