30.2.

Спитаю у читача — чи я узяв цю місцевість під свою руку?

Та Ви що?!

Я не такий самовбивця, ніякої особової одноосібної влади, я, навіть, не розумію, що мене затримувало тут?

Я дійсно не розумів!

Як тільки зміг відправити гінця до нащадків князя — одразу відправив. Не склалося так, щоб у нього народився хлопець, тільки дівчата. “Але то неважливо, нехай їх чоловіки забирають в відповідності до прийнятих законів це князівство” — так я думав відсилаючи гінців.

Такі тут порядки, що прихильники Одая незаконно встановлювали порядки, і що я був тут ніхто! Ну й що з того, що князь мене призначив воєводою?! Для Германаріха я був ніхто, син селянина, й дід у мене був селянин, не військового прошарку, а те, що вільно казав готською, так тут вже багато хто її оволодів! Одне діло виходити з замку на селян, що сильні кількістю, але не організованою згуртованістю, тім більше, що більше селян підтримувала нас, як захисників старого укладу вір, де на капищі стоять Боги усіх народів, що тут живуть. А чи вистоїмо проти організованого війська готів? Так само турбувало, чи зможемо встояти за стінами проти гунів?

Дочки якісь дивні, визнавали владу однієї, що, схоже, й сама підпала під захват від Риму, від шовку, від вин, від продукції їх ремісників, що віру їх сприймала як поступ вперед.

Спочатку я боявся казати, був в прострації. Але чи можна з цим простим людом страждати на невпевненість?

Ні!

І ще раз — ні!

Спочатку один підійшов, спитав, чи бере нас під свій захист князь, що є чоловіком дочки нашого вбитого князю, потім другий, третій. І я вже повинен казати, аби уходити від головування цього народу, що довірив повністю свою безпеку мені.

І я сказав.

Сказав, що ми тут зайві, що вона та її чоловік на боці християн римського віросповідання.

Шок!

Перша реакція люду, якому я цю новину довів. Всі очікували допомоги, що ми ввільємося в дружину нового господаря, посилимо й землями, й військовою силою. Але тут така новина, що нам немає місця.

Як так сталося, що батько був відданий вірі батьків, а рідна дочка перейнялася модній вірі?

Виходило, що нам переходити на стан смердів, чи рабів, і це в кращому випадку. А так прийде загін та виріже нас!

А що мені залишалося діяти?

Зрозуміло, що захищати далеких пращурів, хоч і язичників, коли я християнин, готів, коли я українець! Які б вони не були, але без них мене б не було! І це не обговорюється! Отак я почну я рефлексувати в часи простої логіки — аби ти, або тебе. І я буду, а не мене будуть знищувати!

- А хто порушив закон, ми?

Люди не зрозуміли моєї промови, що була після декількох вилазок по харчі в села новонавернених християн Одаєм.

- Може ми зрадили князя?

Тиша. Я повторив:

- Ми зрадили князя?

Якось повільно почали відповідати, що ми його не зрадили, ще озираючись за підтримкою сусіда.

- Так зрадили ми його?

- Ні, - якось більш організовано відповідали.

- Коли Князь князів, Германаріх, закликав нашого князя піти проти гунів, ми щось сказали проти? Зібрались та пішли. Так?

- Так, - вже сміливіше озвався люд.

- А що сталося?

Тут ще мовчанка була, але я через деяку паузу продовжив:

- Що сталося за нашими спинами, що зробили ті, кого ми пішли захищати?

- Напали, - просто відповіли мені.

- Правильно! Ніхто не сказав, що віддавайте владу, ми зараз керуємо, й відповідно, беремо відповідальність за захист усіх. Так?

- Так, - схвально загудів люд.

- Але нам не запропонували безпеку, нас почали вбивати, різати, забивати киями. Так?

- Так, - люд заводився.

- А чого ми повинні вмирати, тільки тому, що хтось не вміє домовлятися, показуючи свою схибленість. Так?

- Так!

- Так чому нам йти на закляття як жертовна тварина? Ми що дурні, як вони, що перейняли дурість Риму. Якщо в них кращі тканини, солодші плоди, і кращий реманент — так вони в усьому праві?

- Так у ромеїв, і справді, все краще, - почувся голос критичний.

- Ну так йди, я не тримаю! Кинься в ноги та проси пробачення, може не заріжуть.

- Та ні!

- Ну так в Риму все краще, може й краще нам просто вмерти, аби дозволити прийти всьому ромейському, кращому. Га?

Люд мовчав.

- А я скажу одне, може й краще там багато чого, але тут вони помилилися. Помилилися, коли напали на замок у нас за спиною, коли ми пішли їх же захищати. Помилилися, що роздерли князя. Помилилися, що почали наших вбивати, не залишивши нам нічого як захищатися, не тому, що ми віддані вірі батьків, а тому, що вмирати тільки тому, що хтось так надумав. Ми зібралися, забрали замок. І невідомо яку зиму зустрінуть вони, а яку ми!

Отак ми залишилися самі, Германаріх не захотів відновити справедливість — утихомирити повсталих християн, дочка помститися за батька, а ми діяли поза законом!