28.3.

Але я був в іншому часі та з іншого боку, як в 2014 році, — в війську, в нашому війську, і знов неосвічені люди, що підупали під вплив впливового сусіда почали проти нас війну.

Ми тримали раду:

- Я не знаю істинних причин нападу та вбивства нашого князя. Але я знаю інше, Германаріх не сказав мені, що ми його вороги, вони пішли за вали, а ми перед гунами. Нам потрібен замок, хоча б один, бо нам тут ніде сховатися, - спокійно довів свої аргументи, бо хотілося спати та їсти.

Були пропозиції просити притулку за валами, тікати від повсталих.

- Не думаю, що нам будуть раді, бо ми там будемо мати далеко не наш статус. Це непогана ідея, думаю, що з легкістю знайдемо князя. Тільки що, як же наші родини?

І цей аргумент їх деморалізував. Була наступна ідея розійтися по домам і залишити війну переможцям.

Тут вже я не знайшов аргументу, бо гарячкувато ляпнути, що першим треба помститися за князя, але боліло сильніше за батьків, що були моїми, хоча й далекими пращурами, але ж і моїми! Я все ж таки тримався думки розійтися по домам, хоча б узнати, чи все з ними добре, новини. Хто, як не рідні скажуть правду! Довго радилися, здавалося, що кожен здогадувався, що очікує, просто хотіли відстрочити. Але надія, що таки все добре, що дома можна відіспатися, наїстися досхочу, штовхала всіх не затягувати пусту балакачку.

Нагадалося, що краще не наражатися на небезпеку, зараз розбігтися, загубитися як тільки можна, перечекати день, а вночі прийти до своїх, не забуваючи по засідку. Домовились про місце зустрічі.

Я упущу важкий момент — я застав спаленне обійстя та вбитих батьків, думав, що така участь чекала братів та сестер. Такого мабуть не буває, але я їх знайшов, що ще тримали оборону на одному з дворів.

Я прослизнув на світанку, здивувало за легкість, бо всім відомо, що на війні відбувається на світанку, а тут я прошмигнув. Навіть оборонці поснули, не помітили як я стояв над чатовим, у якого для безпеки забрав зброю.

Сон на війні — це розкіш! Я тільки під’їв та трішки кімарнув.

- Що сталося?

- А ти не здогадуєшся?

- Маю припущення, але чому вбили батьків, чому ви в оточенні?

- Бо ти знаєшся з нечистю!

- З чим? - перепитав.

- З нечистю,

- Якою такою нечистю?!

- Ти часто ходив до відьм, що живуть під горою.

- Ви жартуєте?

- Ні.

- Які відьми?

- Там кажуть, в замку, є печера, що веде в підземний світ, до Сатани. І ти надовго спускався туди. Цим ти завдячував великій вдачі, ще ти підкорив своїй волі князя.

- Ви вірите в це?

- А що не так?

Як іноді важко переконувати в деяких речах, які б здавалися зрозумілими й так! Які відьми, який Сатана?! Але як це мені знайомо, в моєму 21 столітті люди масово вірять в подібну дурню, що йде з російських “документальних” фільмів, та й українці старалися поназнімати! А що вже казати про людей 4 столітті, що тільки подібні історії й ходили, а не розповіді про нові наукові відкриття.

Я сидів та дивився, думаючи, що їм відповісти, вже здавалося, що за ці роки добре вивчив, переконав, допоміг, навчив, але розумів, що моє “грецьке критичне мислення” не настільки переконливе як упевненість дурнів.

Хотілося довести, що я такий не самовпевнений не тому, що сам сумніваюсь в собі, а тому, що навчився шукати недоліки, щоб швидко виправити.

Але нехай думають, що я товаришую з духами лісу, старими Богами та бозна з чим! Треба використовувати все, що спочатку здається недоліком, треба було зробити своєю перевагою.

- Добре, в ночі я піду від вас та попрошу допомогу старих Богів. Вистоїте день?

Брати закивали ствердно головою.

Я чомусь думав, що за ніч не справлюся, здавалося, що ті, що оточили обійстя, повинні бути насторожі, знаючи, що ми повернулися. Скільки з цим стикаюся, здавалося незліченно, але кожен дивувався цієї дурості. Ті, що оточили пили увесь вечір, пів ночі, мої страшенно тремтіли від страху, бо вірили всім тим викрикам, і тільки моє спокійне обличчя їх придавало мужності. Навіть питали, чого я так сплю спокійно та міцно, що мене дратувало. Як же не любив на війні цю паніку? Ну чому люди так вірять словам?

Як думаєте що я побачив?

Думаю, що настільки передбачуваний результат, що мені немає потреби далі розповідати!

Я стояв не ховаючись та дивився на чатового. “Ну хто на війні п’є, тільки люди в яких в голові дірка!” Чатовий спокійно спав з посмішкою, здавалося, що уві сні він уявляв як мене перемагає. Що значить перерізати упившихся молодиків, що мали значну більшу силу від мене, але так безглуздо усі перепили місцеву медовуху, що десь вкрали? Я чогось думав, що в цьому столітті такого немає, бо ще не винайшли дистилятор, цукор з буряку, дріжджі. Але я добряче помилявся! Думав, що в цьому столітті не можна упитися, що немає такої кількості алкоголю.

Ніч, а краще пару годин перед ранком, навіть те, що розвиднялося не завадило, а допомогло — спали таким міцним наркотичним сном, що не хотілося різати. Але співчуття до ворога я давно навчився відкидати!