Розділ 28.

Містер Кроулі запросив до себе одразу як я здав звіт.

Я сидів і чекав поки він дочитає, одночасно серце калатало від хвилювання. Бува, що ти не знаючи реакції доволі дуже переймаєшся, й тільки пізніше, розуміючи з ким маєш справу, волієш не дуже товаришувати.

Але зараз я хвилювався.

Скільки в голові було версій подальших подій на мою доволі простацьку доповідь!

Містер Кроулі дочитав, підвівся, підійшов і потис руку.

І я вже йшов за Другим, повертатися до князя.

Ніяких слів, ніяких інструкцій, таке відчуття, що я пройшов іспит тим звітом, де містер Кроулі дочитав, щось своє, там побачив відповідь на своє питання, а знайшовши відповідь дав дозвіл продовжити мою місію.

Але я не повернувся в той же час! Я був в полі, коли до нас дійшла звістка, що під головуванням Одая місцеві селяни підняли повстання, підступом зайняли замок і вбили князя. Той, що приніс цю звістку, сказав, що деякі дружинники відкрили ворота, що Одай навернув їх в свою віру, й вони підтримали повстання.

Чого я валував, виказуючи своє незадоволення?

Здавалося, що я не на Одая був злий, що підбурив селян на заколот, коли ми пішли в степ проти степняків, а проти Патруля часу, що висмикнули мене, дали не дотриматися обіцянки, коли Баладимир залишився сам, без мене та...

Що та?

Чи я міг щось вдіяти? Чи не знав я про Одая?

Знав.

Оце мене й заспокоїло, що я не знав, що буде далі. Я більше шкодував, що не мав своєї машини часу, а через патруль часу сюди потрапив.

- Все, ми збираємося, уходимо!

- Але степняки прийдуть до дому.

- І?

- Заберуть скот, спалять посіви, заберуть людей в полон, кого вб’ють, кого зґвалтують.

- І?

- Баламир, ти що?

- Чи мій скот заберуть?

- Ні.

- Чи мої посіви спалять?

- Ні.

- Чи мене в рабство поженуть?

- Ні.

- То чого я повинен вступати в січ, і мої люди?

Повисла тиша від реакцію на мої слова, ніхто не очікував такого зухвальства, серед інших ватажків, що повели своїх людей в степ.

- Я поступаю чесно, попереджаю Вас, тут немає зради. Я й мої люди уходять аби відбити замки.

- Баламир ти що, насправді готовий піти мститися за князя? Залиш!

- Що залишити? Не покараними тих, хто за нашою спиною міняє устрій! Я чесно ніс свою служби, якщо обтяжливо нас утримувати, будь ласка, при новині, що наближаються степняки всі зібралися. Усі! - я вже волав на усю силу свого горла. - Усі, ремісники, селяни та пішли на січ! Тут не тільки я повинен стояти, а всі хто був незадоволений устроєм. Мені степняки не зробили нічого поганого, тільки ті, що підступом вбили князя. Я не присягав на вірність ним, заколотникам, тільки князю. Тому вважаю, що для дотримання честі, я повинен повернутися та помститися вбивцям.

Ватажки розуміли, що я прав, було порушено підступно рівновагу миру в державі, що мої станові права порушено, які треба відстоювати. Всі розуміли, що в такому стані може опинитися кожен, коли смерди скористалися нагодою, коли основні сили пішли геть, у степ.

- Не думаю, що смерди планували воювати проти степняків. Мені не раз в очі казали, що ми прикриваємося ними, аби оббирати їх, - знов порушив тишу я.

Князь Германаріх сидів та зі злобою дивився на мене, розуміючи, що я фактично був правим, народ сказав, що ми не є їхніми, знявши з нас обов’язок.

- Баламир, - він таки придумав, що мені сказати, - ти відмовляєшся від зобов’язань переді мною?

Отут я реально злякався, бо зрозумів всю красу ситуації, зараз піду й землі віддадуть іншому князю, чого й домагалися смерди, а нас тут поляже багато, а потім власними силами відбивай назад.

- Ні, не відмовляюся. Але я не князь, а тільки ватажок. Мого князя вбито, й я зобов’язаний за нього помститися, - казав, а від страху калатало страшенно серце.

Князь дивився на мене дуже уважно, чекаючи моєї реакції. “Досвідчений, чорт його забирай!” - подумалося. Я розумів, що правий, що був тільки зобов’язаний своєму князю, а не йому. Той, хто йому зобов’язаний, - мертвий!

- Йди, я подумай. Ввечері чекаю твою остаточну відповідь, - Германаріх перевіряв мене на витримку, знаючи, чим це обернеться для мене.

Він не міг мене тримати, йому було важко вказати на щось, наше право було на моєму боці — вояк живе не з землі, а з меча, коли уходять смерди він або привертає назад, або старший князь підтримує чернь. Для нього зараз я був з дружиною потрібний, а не смерди, з яких він так само візьме зерном, а не мечем, якщо утримається. Підтримай їх, і я позбавляюся будь-якого зобов’язання йому, можу навіть йти до степняків, вказувати на право годування з меча.

Думаю, що читач заплутався в старих термінах, щоб було зрозуміло, наше право скоріше нагадувало рекетирів 20 століття. Ми когось “кришуємо”, з цього й живемо, мені або назад відбити своїх, кого “кришую”, чи до іншої банди пристати. Ми вийшли в степ, аби захистити своїх, кого “кришуємо”, аби нам їх “доїти”, а не іншій банді, проти якої ми тут вийшли. Прості часи, прості слова. Розумію, що звучить не красиво, але... Але більша частина не бажала нашого хлібу, ще не відомо, чи можлива інша ситуація при “професійній армії”. Якби була загальний військовий обов’язок, коли тільки при загрозі зовнішній всі кидали свої справи та відстоювали свою державу, чи свої права.

Але тут було професійне військо, за існування якого треба дорого платити смерду, коли війна його обходила стороною, коли можна перейти під руку більш сильнішого ворога. І князь розумів, що я ніхто, що я не був зв’язаний ніякими зобов'язаннями. Але й я знав, що він не простить мені цього, коли я послаблюю нашу корпорацію готських вояків, що наступним, що станеться після січі з степняками — це боротьба зі мною. Саме розумне було — ризикнути, вступити ніким в січ, заслужити прихильність Германаріха, а потім спробувати навернути під руку повсталих селян і ремісників, а якщо не зможу, то чи йому мені допомогти, чи віддати більш спритнішому, що заспокоїть. Краще було мені наказати, не думаючи про подальшу долю мою, але тут новини були не такими простими. Повстали “римляни”, що постали проти будь-якої влади, й не факт, що іншого зверхника приймуть прихильно.