25.3

За декілька років у мене пропав запал — я вже не знаю, що казати читачу.

Здавалося, що мене здихалися, чи за щось відправили в заслання! Наді мною немов висів Дамоклів меч, коли я зроблю щось не так — мене накажуть. Але хто?

У мене була тільки та розмова з містером Кроулі, що читач прочитав, а більше нічого, ніяких інструкції, ніяких речей, просто перекинули мою свідомість в свідомість далекого мого пращура, коли моя свідомість узяла під владу його, молодого хлопця з родини, що в цьому суспільстві займало саме нижчий прошарок. Єдине, що цей підліток спромігся сам зробити — прийняти рішення, що він хотів вирватися селянства, чи ремісництва, та зайняти більш заможне, чи більш краще життя! Його свідомість сама визнала мою свідомість верхньою. Виходило, що я знав ще одне дитинство, а він раболіпствував переді мною.

А чому?

Для нього батько був найлюдиною, для мене просто далеким-далеким пра..., не відомо скільки ще цих приставок “пре-”, батьком. Був захват, що я вживу побачу його, але цього відчуття, що це людина з приставкою най-, найрозумніший, найдосвідченіший, не було.

Він шарахався від дружинників, як мала дитина, я ж як людина, що не мала досвіду спілкування з ними. Коли чув самовпевнені розповіді молодиків, що займуть в цьому суспільстві найвище місце — він вірив, я ж саркастично запам’ятовував дурня, що не мав критичного мислення.

Він боявся йти в підземелля відьом, я ж хотів, мріяв туди потрапити, щоб взнати таємницю, якої не було, окрім того, що так було небезпечно із-за ненадійності склепіння.

Він тягнувся пити римське солодке вино, сприймаючи, що це щось найсмачніше та бажане, я ж знав, що отрута.

Що змусило його свідомість підкоритися моїй?

Не те, що коло спілкування зменшувалося, з нами, вибачте, не буду писати як психічно хворий, а зі мною. Зі мною ніхто не хотів спілкуватися, оминали, вже не запрошували на спільну вечерю, де пилася якась алкогольна бормотуха. А тому, що я був в дружині, коли його однолітки були в молодих, за те, що князь спішив зранку у мене спитати поради, поки всі сплять, на мою варту. Мій зліт був стрімким, я був при князі!

Тому, не розуміючи як же так, спілкування з князем було не в вигляді наказів, а він питав — я відповідав, така розлога розмова як з людиною рівною, коли він хотів подивитися на проблему з іншого боку, почути іншу думку. Але Баламир знав відповідь, хоча не вірив, що Володимир Білий був полковником, що пройшов дивну війну. Баламир моє прізвище Рудик переклав як “русий”, в його вимові я був Русик, він літеру “д” міняв то на “т”, то на “с”, і я був то Рудик, то Рутик, то Русик.

Я не страждав, що зі мною тільки князь спілкується, це передалося і... Цікавий цей Баламир, здавалося, що було не дві особистості, а одна, бо коли він встрявав, коли я хотів себе назвати, він це вимовляв як Валадимир одночасно та Баладимир, на грецький манер вимовляв літеру “в” яку можна почути і “в”, і “б”. Добре, що мені не довелося вчити цю дивну мову, де приголосні та голосні вимовлялися не так, коли і слова зовсім мені відомі, я не впізнавав одразу, як меч, сокира, щогла, хлів, хліб, вал, тільки тато та мати звучали знайомо. Він і прізвище вимовляв не так, у мене було як 3 приголосних і 2 голосних, а у нього 3 приголосні та 3 голосні, більше схоже на Рудике. Ця мова була дивною, коли я чув людину з заходу сонця нашого Оюма, то вона мені здавалося схожою і на німецьку та слов’янську одночасно, коли мої земляки вимовляли її вже як цигани. Тільки одного разу я казав, а не Баламир, коли князь зустрівся з гуном, коли посол здивувався моїй вимові, коли я почув знайоме щось, підсвідомо, вставляв українські слова та з українською вимовою, вимовляючи літеру “и” замість “і”. Степняк здивувався, оглянув, зрозумів, що перед ним може бути сармат, посміхнувся, але нічого не сказав, далі більш прихильно розмовляв з нами.

Але я не забував, що мене сюди закинув Патруль часу, й я не розумів, що я тут повинен робити, тому й надумав, що хоча б князя вимоги виконувати. Мене закинули сюди, а пояснити, що я повинен робити не пояснили! Просто роби, що знаєш, але коли зробиш щось не так, то такий галас вчиняється, що я думав, що все, мені кінець. Але встрявав князь, і конфлікт вщухав, коли я отримував ще одного ворога. З часом зрозумів, що я людина князя, що ворогів навколо мене більше ніж друзів, що тільки його заступництво й дозволяло мені жити. Як щось з ним станеться, то моїй долі не позаздриш! Головне те, що досвід Баламира де я зробив щось не те, був, напрочуд, відсутній, він чекав відповіді від мене!

Отак і злилися дві долі двох різних людей в одну особистість, полковника Збройних Сил України Володимира Рудика і гота Баладимира Рудого, що стеріг князя як єдину надію на своє існування тут, на Землі!