Розділ 25.

Аргументи якісь не такі, вони не переконали. Переконало інше — оплата! А подумав, що там подивимося, обживемося й тоді прийму рішення за кого я буду.

В тілі дуже далекого мого прабатька я неочікувано узяв вгору, 15 річний хлопець не чинив опору. Вони перекинули тільки мою свідомість, не дали нічого для переваги над людьми цього часу, просто перекинули моє я, й все. Здавалося, що я потрапив в тіло дуже відсталої дитини, при чому дуже відсталої розумово. Здивувало, що мої комплекси блякнули перед його, дуже забита дитина з родини селян-ремісників, де батько все робив, більше живучи з землі, ніж з ремісництва. Патруль часу мене закинув в період, коли мій герої, далі буду казати від себе, бо вже я приймав рішення, зібрався йти в князівську дружину. Очі в хлопця горіли від перспектив в житті, батько підтримував, коли мати була категорично проти, були сльози, але Баламир пішов за батьком до замку.

Як же у мене страшенно боліла голова!

Ця біль була схожа на старі, коли змінював сам історію, а не від постравматичного синдрому. Тут наклалося — і страх його, ще дитини, що уходила на чужі хліби, й те, що моя свідомість займала більше місця ніж його, що розпирала з середини макітру. Від цього головного болю хотілося страшенно їсти, добре, що мати приготувала добренького, що було на господарстві. Я так налупасився, що живіть напнувся як на барабані, але їсти ще хотілося страшенно.

Дибав за батьком ледве-ледве, головна біль не давала можливості радіти, мріяв впасти та заснути.

З першого дня я не пам’ятаю нічого, окрім того, що голова боліла, хотілося їсти та спати. Тому ковтнув вечерю й заснув одразу.

Якось адаптувався — голова потихеньку переставала боліти, на протязі декількох днів, відпускаючи настільки повільно, що я думав, що з цією біллю буду далі жити. Але відпустило, схоже молодий організм народив достатньо клітин мозку, впоравшись.

Чесно скажу — що нічого важкого я не побачив, все доволі знайомо з військовою службою в 21 столітті, служба військ усюди однакова. Лякало більше їх традиція прийняття до дружини цього маленького князька, що полягала більше в випиванні римського вина, що привозилося для цієї щорічної посвіти. Треба нам, молодим, пройти по підземеллю та повернутися назад, аби пригубити велике цеберко міцного дорогого імпортного вина. Були два проритті з замку підземелля, аби втекти при небезпеці. Один постійно використовувався, в кінці якого була велика кімната, що була пристосована для перебування караулу з майном, була тупиковою, що давно був замурований вихід. Треба було туди пройти та витримати бій, в якому тебе били. Як же все стандартно в усі віки! Мене не це лякало, що бити будуть, розумію, що буде боляче, але без шкоди. Лякало, що за короткою бійкою, всіх молодих чекала велика пиятика. Я й в своєму житті алкоголь не любив, й тут не палав бажанням цим займатися. Тому й сказав, що піду до підземелля відьом. Всі стали ще більше лякати, реально вірячи, що то місце прокляте, що я себе погублю, що марно помру. Я ж тільки слухав ту дику маячню, знаючи, що нічого потойбічного не існує.

Перший пішов, і швидко повернувся, але для мене це здалося вічністю. Заготовлена їжа на тиждень була давно складена, батько заїхав нещодавно й передав смаколиків від матері, що ніяк не могла звикнути, що я пішов на вільні хліби, якраз на тиждень мені з легкістю вистачить. Як же це було доречно!

Хвіртка ледве піддалася й я ступив з запаленим смолоскипом в темряву сирого підземелля.

Я так і думав — дерево кріплення струхлявіло й склепіння проходу обвалилося. Проліз доволі чимало, коли за поворотом я натрапив на землю, що уходило вгору. Обмацав склепіння, липке, але не ходило, виходило, що міцне. Потушив смолоскип аби не випалювати марно кисень, все роздивився, до мене могли тільки дістатися з заду, звідкіль прийшов, а якщо цим підземеллям ніхто не приходив до замку, то боятися нічого. Під’їв та вмостився спати, чогось за сьогодні заморився, завтра прокинуся та подумаю, що робити. Повертатися не хотів, бо не хотів повернутися на п’янку, що зараз вирувала серед вояків замку. Добре, що надворі спекотно, бо прохолода була не те, що недошкульною, а бажаною. Подумалося, що людей лякало бути під землею, ніж тут щось було страшним. Я не відкидав небезпеки обвалу, але лесовий ґрунт мене вчили, що доволі міцний для штреків, чому спокійно заснув, бажаючи сховатися від ока за поворотом.

Прокинувся від холоду, таки за ніч охоловши добре від спеки, що дошкуляла нагорі. Поїв. У мене була давнішня мрія покопати. Отака була дивна мрія, просто прокопати свою печеру! Тому вирішив прибрати завал, взнати, що там далі. До обіду я вибрався на зовні, по горі землі прокопав прохід, коли землю просто скидав вниз. Виліз серед бур'янів, серед невеличкого провалля, чи маленької ями, але глибокої, що добре поросла. Давно вже не було загрози нападу з півдня, схоже закинули цей прохід, що засипало, ніхто не бажав відновлювати, бо не було потреби. Перше підземелля замурували, тільки підземні кімнати використовували.

Подумалося, впевнений, що зараз прокинулися, голова болить, випивка залишилася, як і закуска, що князь не жалів для своїх дружбанів, що складали дружину. Та ну його, не хочу повертатися на п’янку!

Виліз, пройшовся, недалеко протікав прозорий та чистий рівчак. Дивувало, що цей бік замку був диким. Прогрівся, так нікого й не зустрівши, що було з іншого боку поселення. Купатися я не любив, але замилувався піщаним дном, та піском, що навкруги був. В моєму столітті такі рівчаки не збереглися, всі річки перегородили дамбами, що їх замуляли, а тут вільно текли, відносячи мул з глиною в Чорне море, залишаючи пісок, що потихеньку перекочувало, як в пустелі вітер дюни, тільки тут таку роботу виконувала вода. Я сходив за землею. Річка швидко унесла її.

Дуже хотілося прибрати провал і взнати, що там далі. Землю я виносив та зсипав на горі, зробив нашвидкуруч саморобні ноші для землі. Пролізти я проліз. Дійшов до подібного виходу, що виходив в рівчак, добре замаскований бур’янами. Подумалося, що я для ворога відкрив прохід, старий вхід був дуже прихований, а про мій легко було здогадатися.