Розділ 23.

Якось я читав одного автора, доволі колосальну він провів роботу по написанню, де він постійно повертався до сорому, який постійно відчував від незручної ситуації, в яку потрапляв. Я ж страждав від страху — ніколи я ще не відчував настільки великий страх! А ще жалкував, що поруч свідок, бо до цього мого втручання ще можна було виправдатися!

А зараз йшли два шляхи!

І я не знав, що попереду, але інтуїція підказувала, що вороття назад не буде. Якби Другий спробував зараз переконати мене перенестися до його IV століття, я б покинув справу з Майданом. Але, схоже, я його переконав в своїй рішучості! Аби я тоді спитав, а що буде, коли Майдан переможе?!

Але я не спитав!

І я немов кинувся в провалля, вже коли страх добре стиснув живіт!

Мені треба було знайти першого вбитого міліціонера, й вже це стало великою роботою, бо був в урядовому кварталі, де я чомусь думав, що вже була апаратура, яка могла виявити мого агента. Але спокійне обличчя американця дозволили якось наважитися слідкувати за силовіками.

Дивувало те, що невідомі знаходилися між протестувальниками і силами внутрішніх справ! Чи наївність, чи сміливість, чи природна нахрапистість? То вже мені не відомо. Але це я взнав після кількаденної роботи!

Спочатку я знайшов одного з убитих міліціонерів, прослідкував кулю до зброї та слідкував в зворотньому напрямку за всіма його пострілами.

Це у мене вклалося в одне речення, а насправді це робота й нудна, й довга, й затратна. Якби у мене було мільйон агентів, то я б всі виставив на шляху польоту кулі, вже шукав би на записі агента кулю, що добре прискорило би процес! А так, я розташую агента — й не знаходжу кулю, бо з часом прогадав, вона або вже пролетіла, або ще не долетіла. Читач зараз думає, що він за маячню розповідає — дві точки й ти вже виходиш на зброю, але не так все просто: вітер відхиляв, земне тяжіння також викривляла траєкторію.

Але знайшов ті бригади снайперів, що вбили сотню міліціонерів. І як з’ясувалося, це саме проста робота!

Хтось знає як працює снайпер? Всі думають, що це десь дві особи, сам снайпер і коректувальник. Але все не так, це не трійка пацанів, які були гарматним м’ясом і які були як вовча зграя, ефективні своєю масовістю та дешевизною. Снайпер — це цілий військовий підрозділ, що складається з кілька кіл оборони, тут проти трьох думаєш, що марне починання, з двох кіл захисту самого снайпера, що при виявлені атаки на нього одразу уходить під прикриттям запасним виходом. А приховати, що ти йдеш до нього не було можливості, а тут ще не одна, так друга пара відкриває нищівний вогонь.

Мій страх тільки ріс, з кожною спробою, було схожим на перший раз, коли я хотів захиститися від нападників завдяки машині часу, ще коли тільки влаштувався оператором в фірму. Я ще не знав, скільки людей снайперів за спинами міліції, що одразу б напали при виявленні моєї позиції.

Мені залишалося діяти як найшвидше, поки не виявлять, мені треба було або змінити позицію, або тікати зовсім.

Здогадайтесь з чого я стріляв по снайперам, що мали саму кращі в світі рушниці?

Не повірите!

З АКС-74! Та ще зі збитими прицільними штукенціями, без пристрілки, без прилаштування!

А де я його взяв і набої до нього?

Здогадалися?

Думаю, що ні!

Тітушні, “моїй рідній” видали з мобілізаційних складів на випадок війни, у якої я й відібрав. І з цього адреналін у мене зашкалював, здавалося від величезного страху, що зірветься справа та ще, що треба працювати з долями секунд, коли треба встигнути вистрелити поки не кинулися шукати хлопця, що забрав у пацана ту річ, що не дозволяється мати українцю!

Щосили треба бігти до тієї точки, де можна вийти на позицію!

Спочатку я думав, що це далі та в зоні видимості снайпера. Але кожна спроба показувала, що траєкторія сильна, показавши мені, що не обов’язково мені його бачити, як і стріляти з відстані 400 метрів, мені важливо було, аби куля ще мала силу пробити кістку лобу. Я спочатку не встигав відбігти, як наздоганяли.

Таки купа спроб дозволила зробити постріл, що, закономірно, не влучило зі зброї, що призначена для вояка, що вчора ще й не думав про війну, й яка слугувала для дощу куль, ніж для прицільної стрільби, розраховуючи, що якась та влучить.

Для всіх — це був один постріл від захеканої людини, що стріляла в стіну та з положення стоячи, ледве помітний рух, другий постріл, третій, четвертий, п’ятий, як черга, не коротка, а на всі 30 набоїв. Справа секунд, а вже рація моїх противників розривається від істерики: “Пацани, у нас трідцать двухсотих, хохли открилі пріцєльний огонь, спасайтесь, нам пі...а!». Але насправді, я витратив все своє золото, залишивши тільки золоту гривню, що не знімав з шиї, здавалося, як не там впіймають, так тут за здачу золота. Думаю, що й Другий витратив цілий статок, поки жив в моєму місті та покірно чекав, поки мені не набридне.

Але мої нерви витримали, як і організм, від постійних нових спроб. Як підкоректувати прицілювання на нанометри, коли куля лягає на метри в бік?!

Я вважаю великою вдачею, що відмовився вчасно від хибних рішень, бо з легкістю можна було витратити всі свої кошти та не спромогтися результату!

Спочатку я штурмував готель, але все марно й марно, це було дуже помітно та займало багато часу, проходив тільки перше кільце дешевих бійців. Не знаю як, але усвідомив, що це повинно зайняти як найменше часу, від отримання зброї та знешкодження снайперів. Тому зупинився на тому, що буду стріляти зі зброї тітушні. І вже зменшував час від того, як забрав і вистрілив, збільшивши відстань від себе та ворогом, вже не так біг. Тут зайняло, в 2014 році, довго чекати того, що озброєний пацан наблизиться до Майдану, планували, що їх недолугий вогонь дасть можливість третій силі перевести відповідальність на тітушок. А далі швидко, з мінімальними затратами забрати зброю, коли той не зрозумів, як його річ була в моїх руках і стріляла кудись понад. Ця розгубленість його й давала можливість відкрити прицільний вогонь по вбивцям міліціонерів, що викликали обуренням, що протестувальники використали зброю, та піти на наступ на Майдан зі всією заповзятістю! Він не розумів, чому я уперто стріляю в стіну будинку, що переді мною була, чому він не бачив попадання куль в цеглу. Я не збирався пояснювати, просто дивився на розгубленого пацана, що вважав себе здатним миттєво приймати рішення, а тут поки він думав, я зробив 30 прицільних пострілів з 30 смертями “третьої сили”, а далі кинув йому зброю та побіг знаючи, що той буде марно старатися поміняти на споряджений магазин в автоматі, аби вистрілити в мене. Знав, що у нього все випадало з рук, бо не було досвіду це зробити. Коли я ці рухи відточував роками, як скорочував відстань по декілька раз між ним і місцем першого пострілу.