Розділ 22.

Другий нікуди з нашого міста не виїжджав, приходив до мене як на роботу і нікуди не відходив. А якось 23 серпня, якраз після того, як я справився в 2004 році, попросився до мене в гості на святкування Дня Незалежності. Я сказав про це своїй жінці, Анастасії, що американець проситься в гості, здивована, але сказали, аби приходив. Якось ми не звикли святкувати цей день, а тут подарунки та квіти. Анастасія накрила стіл і ми сіли за стіл. Якось розмову Другий почав вести, зацікавив й сина:

- Ну чого ви так! Європейська ваша країна. От уявіть тільки собі, що...

Я трішки забіг наперед.

Другий здивував мене українською, не та, незграбна, що у першого, 25 серпня, зранку я спитав, звідкіль він знає так українську та не сказав про те. Він засміявся, як же я уявляю роботу Патрулю часу, коли треба бути в інших часах спілкуватися, коли англійська не була міжнародною, та ще не існувало такої, як зараз, ваша церковнослов’янська, чи то російська, більше в ходу була, ніж його. Тим більше, що для моєї справи виділили більш фахового офіцера.

Треба, ще відійти. Другий слово “офіцер” використовував в значені офіційної особи, тому рівень першого в ієрархії Патруля часу було важко визначити, дуже можливо, що то міг бути рядовим, коли Другий був таки офіцером в нашому значенні.

Тьхути! З вашими званнями, російські, американські, як же у різних народів все по різному, що у тюрків сарай, то в нас палац!

Другий сам своє звання назвав і відніс до старшини, до булавної старшини. Так і сказав: “Я осавул, булавний старшина, в вашій системі, я у своїй майор.” Я ж просто запам’ятав ті дивні слова “осавул”, “булавний” і “старшина”, зрозумівши, що російське слово “офіцер” в його українській — це “старшина”.

Вибачаюся, повертаюся.

Коротко вже про мову, у них є можливість вивчати мови, й він її вивчив. Коли спиталося, чого ми спілкувалися німецькою, він сказав, що я нею непогано висловлюю думки, гадав, що я практикуюся з тими, хто її знає. Він мене здивував, бо я ніде німецьку не вчив, окрім експедицій, що й в цій реальності були, Анастасію не здивував, що іноземця я додому припер, бо звикла, що в останні роки основні клієнти у мене й сина були якраз вони. Далі ми користувалися виключно українською, в усіх випадках, і коли мандрували в часі при інших.

- От уявіть тільки собі, що в IV столітті, якраз на цьому місце, де ми зараз сидимо, правда, на землі, Германорекс.

- Ви хотіли сказати Рекс германців, - перебив його мій малий, що вже не був малим, а вже й університет закінчив.

- Десь так, Володарь германців, поки що ніхто не скаже що це, ім’я, чи таки титул. І ось, цей Германорекс свого спромігся, страта князя Бога, синів і 70 старшин, деморалізувала...

Він зам’явся, чогось упершись поглядом в мене.

- Я спеціально не називав імена тих, хто таки стратив Бога, зрозумів, що й так звучить фантастично. Бога та його людей стратив не Германарекс, а Вітімир, якого розбив Баламир, якого так звали римляни, а десь писалося, що Валамир.

- А що далі, стратив Вітімир Бога, і? - це зацікавило малого, коли я думав, що той переказує якесь своє англомовне фентезі.

- І ось, готи об’єднуються навколо племінника Германаріха, Вітімира, бо знають, що зі Сходу наближаються гуни...

- Як в XIII столітті татари-монголи? - малий.

- Воно саме. Уявіть, підкорюють ваш народ, в IV столітті. Які ідеї?

- Ну, не знаю. - бо це питання стосувалося мене. - Думаю, що наш народ замикається в фортецях і до останнього б’ється з гунами, якщо це, як при татари-монголах.

- Думаю, що ти нічого не чув про баскака Ахмата, - якось він мене підшкулив. - Чи Болохівську республіку. Болохівська краще, бо за підтримку монгол князь Дмитро Галицький зрівняв місто Звягель з землею, той, що зараз Новоград-Волинський. Чи думаєш, що народ не дістали війни між Рюріковичами, за княжий стіл?

- Спитали за ту історію. Я знаю про баскака Ахмата, як в наших краях був він народом підтриманий, коли князь Святослав Липівський людей, яких привабило жити в татарських містах, він забирав все майно, а самих у рабство. А Олег Рильський за рішенням суду пішов проти свого зятя, бо той самочинно простий народ заганяв в рабство. Не треба нагадувати, це я машиною часу прослідкував. Знаю, що не так однозначно, всі на Русі сприйняли татарів з монголами завойовниками, хтось волів цю централізовану владу, аби зупинити князівську анархію.

- О, в тобі заговорила кров предків! - пафосно відізвався Другий. - А от, зараз уявіть, язичники, ваші пращура, об’єдналися з християнами спільно проти чергового ворога зі степів.

- Я б підтримав би християн, а що тоді на Україні були вони, - втрутився малий.

- Бачиш, твій син за християн! Змієві вали є, народ відходить за них і щосили бореться проти гунів. Уявили?

- Не зовсім, щоб всі одностайно виступили проти гунів?!

- Це припущення. Оюм, вибачаюся, Україна одностайно борониться. Християни не переходять через річку Дунай як біженці від повсталих язичників, що заручилися підтримкою гунів, не потрапляють в табір біженців, де корупцією римських чиновників доведені до того, щоб власних дітей продавати в рабство й отримати гроші на їжу, й щоб згодом піднімати повстання. Не буду розповідати історію готських і римський протистоянь. Буду до нашої реальності, де християни й язичники об’єдналися проти гунів, коли зона конфлікту не перемістилася в Римську Імперію, а залишилася в Україні, - його “в Україні” різала слух. - Не римські терени стають полем боїв, а Україна. Тогочасна Європа прикрита від гунів, залишається такою як була, не відбувається Великого переселення народів, не тікають англо-сакси з Германії від вас до Британії.

- Кого це нас? - озвалася Анастасія.

- Великого слов’янського завоювання світу.