Розділ 21.

Розколювалася моя голова від болю?

Не повірите — ні! Бо тоді я б не зміг повернутися після парі, що уклав з Другим, назад. Головна біль змусила би мене на деякий час відпочити, аби я б зміг що-небудь діяти, лежати й мріяти про те, щоб цей став пішов.

Чи боліла вона?

Щось було.

Важко описати ту біль, бо в день повернення я її не помітив. Тільки з часом, я якось пригадав, що голова повинна боліти. І зараз я пишу, що вона була мною не помічена, хоча зміни були колосальні.

Але чи колосальні для моєї пам’яті?

Нехай читач сам робить висновок, коли я тільки розповім.

Помаранчева Революція закінчилася, першого вересня я був студентом коледжу, восени був суд, що присудив рік виправних робіт...

От зараз, сиджу та думаю, що скільки не казав - і нікого не переконав, а власним прикладом я зробив багато.

Думаєте, які думки закарбувалися в голові батька, про що він казав своїм знайомим?

Я відчував себе незручно — коли підходили дядьки, тиснули руки й казали слова підтримки. Ніхто, жодна людина не вірила, що я переміг...

Стій!

Як же важко описувати те. Я ж переміг, військові це б назвали моральною перемогою.

Знов не те!

Ніхто не вірив, що я переміг їх фізично, те, що заганяв, вірили. Анастасія...

Вона звикла, що я її зву Анастасією, якось коротка Настя вже їй самій не подобалося.

Анастасія розказувала як я ухилявся від ударів, як вони утрьох не могли в мене влучити, але що жінка може розповісти про бійку, як те, що я ухилявся, а вони не попадали. Я в очах слухачів читав вживу, як вони це уявляли — я бігаю, користаюся усякими прикриттям, а ті бігають за мною, хоча й бігали вони швидше мене, я був в усьому слабкіше самого слабшого. Чогось ніхто не уявляв, що мінімальні рухи за мною, як та примара, ось я, а кулак проходить повз. Якось на обличчях з'являлася посмішка від уявної картина, що переляканий Володька репетуючи від страху тікає від вайлуватих качків, що важко велику масу рухати за людиною, що в паніці тикалася по закапелку вулиці. Та хай буде так, однаково я своє отримував, ті, що були батьками, мене жаліли, що потрапивши в таку ситуацію, я ще отримав рік, в якому не було вихідних і вільних вечорів. Зрозуміло, що жаліли, вважали, що можна було якимсь попередженням обійтися, бо злягли з температурою, від бажання лоху натовкти пику та обчистити кишені.

В групі я отримав статус недоторканого лоха, що отримував від пацанів велику зневагу.

Вибачаюся, але я дав їм неправильний термін, бува таке в історії, люди себе звуть кипчаками, а в історії залишилися, від прізвиська сусідів, половцями. Отак і з ними, якось Україна гуділа від слова “тітушки”. Чесно, тільки в цій реальності воно прижилося. Невже я так вплинув? За тітушню тільки й було розмови, як державні органи вирощували неофіційну армію, кого за попередні гріхи змусили підтримувати проросійський уряд, але цих можна зрозуміти, чи піти на акцію, що підтримує тодішнє СБУ та міліція, чи отримувати в відповідності закону покарання. Але я думаю, що їх середовище так впливало, здавалося, що перша еліта радянська вийшла з цього прошарку!

Не важливо як тітушня на мене дивилася, але те, що трималися на відстані, це було добре, тим більше в навчальному закладі, де треба долати ази фаху, а не сидіти й захоплюватися люмпенським світом.

Анастасія продовжила навчання в школі, поступила в університет нашого міста. Я в її очах був герой, бо вона ж власними очима бачила ті прості й легкі рухи, як вони зі сторони виглядали. У нас було спільне захоплення — книги, фантастика. Бува рідко, але я зустрів таку дівчину. Мені з нею було комфортно, якось перше кохання й таке вдале, зараз я думав, що ми просто не помічали недоліків один одного, якось я формувався, вона формувалася, переймаючи рано риси один одного.

Я колись себе питав — як бути з коханою дівчиною поруч, розділяти спільні почуття? І ось я їх відчув! Здавалося, що ми швидко червоніли, з однаковою швидкістю, вона не сміялася з того, що я від хвилювання втрачав здатність щось сказати, бо так само втрачала ту можливість. Ми й дивилися в очі одного цікаво, я підніму очі, розумію, що довго дивилася на мене скориставшись тим, що я цього не бачу та був зайнятий якимсь ділом, і одразу опускає свої, немов вона страшенно зайнята й їй немає діла до мене. А я довго вже сам дивлюся на неї, а коли помічає це, то я соромлюся. І так, здавалося по колу. А коли ми таки наважимося подивитися в очі одного — то одразу обоє червоніємо, голова моя йшла обертом, немов я провалювався в туман, в якому тільки її обличчя й було.

Якось ми стали залежними від того адреналіну, що заливав обох — разом і серце вистрибує з грудей від швидкого серцебиття, а окремо хотілося тих великих хвилювань. Але краще в нас виходило разом вчитися, задивлюся на неї, що в окулярах схилилася над підручником, і у самого з’являється сором, що я дурніше її, і закусивши губу від бажання покинути свої креслення й розрахунки, далі концентрувався над своїми науками. Здавалося, що то вона мені приносила відчуття спокою та насолоди, що поруч. Отак вона підсвідомо прищепила мені любов до науки. Я отримав направлення до університету.

Влітку 2008 року я закінчив коледж, здавалося я був на вершині хвилі успіху. Але не поступив до університету на бюджетну форму навчання, знов платив гроші, але батько не був залежним, сам платив, сказавши, що не хоче сину обрубувати мрію, що таки надумав вчитися. Він схвалював моє кохання Анастасії, що поступила до місцевого університету, сама сказала, що нічого, це ж на два роки, тим більше, що я буду вчитися в другому в Україні технічному університеті.

Їй дуже подобалися мої креслення, кольорові та яскраві, я ще застав стару школу зі акварельними фарбами й тушшю, кажучи, що в неї не така цікава спеціальність по економіці.

Стараюся вести послідовну розповідь.