Розділ 20.

Я знов цілував Анастасію, незграбно до себе пригортав, бо був одягнений, як і вона. Тільки-но вона хотіла покинути це діло — я знов пригортав до себе і знов насолоджувався губами, десь підтримуючи надію, що хоча б цим врятую від зустрічі з трьома пацанами.

Ні, не утримав:

- Пізно, - вона відсторонилася, в голосі почувся характер. - Хуліган, ти від незнайомої дівчини багато хочеш!

- А я ти не незнайома, я тебе знаю.

- І що ти знаєш?

- Ти вчишся в ... школі, звуть Анастасія.

- Не правильно! Мене звуть Настя.

- А мене не Володимир, а Володя.

Вона пирснула від сміху.

- Тобі так їдуть окуляри.

А тут вона чомусь образилася й побігла геть.

Я повернувся назад. Другий зручно вмостився в кріслі й щось читав:

- Не вийшло?

- Та ні, все стандартно, просто захотів... А не звертайте уваги, - і я знов повернувся, але до розмови про окуляри.

Я Патруль часу обдурив, я не відпрацьовував бійку, я змінював наше кохання з Анастасією.

Але вона знов і знов убігала до своєї смерті. І коли я домовився її провести, вона убігла. Та що таке, що за дівчина?!

І ось в чергове, я дав їй убігти, а сам скинув зайвий одяг, аби не сковував в бійці, хоч якось зробити легше, знаючи, що цього одягу я позбавився назавжди.

Побіг. Добіг:

- Ну що, москалики. А ні, прихвостні москалів, нездари. ПАЦАНЧИКИ! Що дивитися? Я зараз буду вас ху..рити.

- Не подох..єл лошара?!

- ПАЦАНЧІКИ, готовте пики, свої срако...лизні, і роти, що гівно мос...альське ковтаєте з задоволенням, як солодощі.

Перший удар і я повернувся назад.

Чи повернувся я до мого монологу? Думаю, що змусять мене видалити, але я вважаю, що я ніколи не піднімався до таких висот красномовства, єдине, за що я міг пишатися!

Знов удар, але я на міліметр пішов вліво. Я знов і знов повертався. Але, схоже вліво то хибний бік! Я пішов вправо за чергової спроби. Декілька міліметрів і кулак Бумбараша пройшов повз моєї гімнастерки, як я називав мастерку. Він тримав рівновагу, не подався уперед, знов наніс удав, але вже наближалися до мене Козак і Матвієнко. Ті двоє заходили назад.

Почав йти вправо, але удари знаходили мене. Я повертався і повертався, поки не пішов вліво, й знов його кулак пройшов повз моєї гімнастерки. А ззаду я отримав удав в потилицю.

Брав і брав вліво, але удар в потилицю я все й все отримував. Почав вправо, але однаково міцний удар ловив. Почав присідати.

І! Кулак Козака просвистів надомною, Бумбараш ледве ухилився. І нога Матвієнко змусила втратити рівновагу.

А воно, що вся пацанва працює по троє? Другий раз з цим суспільним явищем стикаюся, і їх знов троє, один спереду, а двоє позаду! Отакі дурні думки були в моїй голові зараз.

Я втратив рівновагу й упав обличчям уперед.

Здавалося, що з цього положення немає виходу. Вже не рахував, але від копняка Матвієнко я не міг відійти. Пам’ятаєте про тисячу спроб? І зараз стільки я витратив!

Але я спробував таки не відійти від удару ногою, податися назад, своєю масою зменшивши силу до ледве відчутного руху ногою, що хотів скинути мене, звільнивши ногу. Отримавши удав в обличчя від Бумбараша.

Після кількох спроб удар Бумбараша прийшовся в коліно Матвієнко, що заволав, що той хай дивиться куди б’є. Аби він знав, що Бумбараш, то бив в моє обличчя, й то моя вдача!

Я ледве підвівся, то ногами цідили вдарити, то руками, ледве знаходив ту мертву зону, в яку я міг піти він цих професіоналів вуличних бійок.

Але починало подобатися, я все набирався впевненості від удару, від якого ухилився, а вони, схоже, навпаки, виходили від цієї пацанячої самовпевненості. Помітив закономірність — першим б’є Бумбараш, уходить, б’є Козак, уходить, б’є Матвієнко, уходить, і по новому колу. Я ж відхід кожного використовував для зміни положення. Маючи досвід подібної бійки, я не бив, беріг сили, просто витанцьовував, уходячи в мертві зони:

- Хто живе без мізків? - не стримався я.

І знов затанцював ухиляючись від ударів:

- ПАЦАНЧІКИ, живуть без мізків в голові.

Партія їх ударів пройшли повз мене, вони торкалися мене, але побіжно, відчували одяг, відчували теплу шкіру, але нічого не могли вдіяти. Червоні, очі виділялися на їх гарячих передках пустих верхніх вмістищах для в’язаних шапок!

- Голови, які призначенні для зберігання гівна російського!

І знов вони заповзято повели мотиляння свої ручисьок.

- Куди росіяни ховають гівно!

Я відчув, що глузування дуже корисне, вони все менш вони контролювати свої рухи, все більше і більше вкладали сил. Поки Матвієнко не отримав міцного удару від Бумбараша, де перший не відійшов, а другий наносив удар, що не міг зупинити. І ця сила професійного боксера пішла на самого слабого з них:

- ГІМНО, ГІМНО летить з Матвієнка!

Вони розгубилися, на декілька секунд залишили напад на мене:

- Що студентики, за сало куплене навчання, не можете попасти в мене?

Другий, що втратив контроль, був Матвієнко, що отримав від дружбана ляпаса.

- Якби було не гівно російське в голові, а мізки, то побили, а так танцюйте!

Тримався Козак, схоже гени були того, кого носив прізвище, але перевертнів сам Бог велів вчити. Шкода, що не можна, як Тарас Бульба, повестися зі зрадниками!

Оце гопак!

Так гопак!

- Дивиться, як танцюється танок ГОПАК!

Я таки вивів зі стану розважливого й Козака, вони важко дихали. Я забув про Анастасію. Забув, то забув, вона ж в безпеці, а я ще потанцюю гопака:

- Вчилися би у дідів прадідів козачим традиціям, а не вилизувати обісрані сраки росіянам!

Вони лупцювали один одного, засліпленні злобою на лошару, що втік від всіх ударів, що як трус не хотів тримати, за їх правилами, удар. Здавалося вони так думали. Але мені цей гопак приносив дійсне задоволення, я зігрівся, але не перегрівся, як вони, з довбешок яких летів в усі боки піт.