Розділ 19.

Тьху ти! Придумає таке — я вища раса! І це казати людині, що знаходиться на самому дні суспільства, не люмпен, але й не ніякої кваліфікованої роботи не виконую! Ні, ну мої знайомі кажуть і вірять в усяку маячню, але виручають в важку хвилину краще за усяких розумних, в яких в житті все склалося! А чого можна очікувати від невдах? Я якби знав, чи мав вдалий досвід, то чинив правильно, а так тільки би вижити, лупало мою голову. Невже можливо в стані стресу, коли не дають час на роздум, прийняти виважене рішення?! Цікаво, а вони в, своїх, США, розкопками займаються, що так засудив за мою історію? Мені, що відмовитися від батьки, діда й всіх тих, хто до мене був? Цікаво було почути, що людина, що цікавиться історією — це та, що перейнялася ультранаціоналістичними поглядами?

Я фашист, націоналіст... Цікаво, які ще можна осудливі прізвиська мені дати? Якби ми побалакали довше, то я ще став - і садистом, і вбивцею!

Та ну його, так відмовити! І щоб я пішов та відніс свої власні кошти цим аферистичним страховим фірмам? Та, ніколи в житті! Дякую прадіду, що закопав золото! Піду та викопаю його, та заплачу за повернення в стару реальність.

Утримаюсь про написання як я в чергове за ним їхав. Скажу, що знов першим автобусом виїхав. Добре, що літо, тепло, рано світало, але й був ризик кого побачити. Але, можна було в полі переночувати, пам’ятаючи, як колись зайняло багато часу пошуки без машини часу.

Я помітив, що коли в страшному стресі щось робиш, два результати, один, коли твій мозок стирає болісні спогади й ти не пам’ятаєш, другий, що закарбується все до маленьких дрібниць. От зараз, я думав, що буду довго шукати, але вийшло, що перед очима стояла та, нічна, картина, коли моя лопата натрапила на золото. Здавалося, що такого не буває, чи буває з агентом, але я одразу натрапив на скарб, не довелося брати ні вліво, ні вправо, ні в будь-який інший бік. Сів в ямі та очищав все від землі, чув тільки звичні звуки, не чув, щоб хтось наближався. І коли я дістав саму більшу гривну — встав в повний зріст, щоб в променях літнього яскравого сонця насолодиться улюбленою прикрасою.

- І що ти будеш робити, коли скарбу не стане? - почув я німецьку мову того часового патрульного.

Мене від неочікуваності тіпнуло, але побачивши хто переді мною стоїть відповів:

- З голоду подихати, завдяки таким як Ви!

- Навіщо ображати?!

- Що прийшов і золото забрати, й здати українській владі, за приховування скарбу?

- Ні. Воно твоє.

- А чого до мене прийшов, так дивно? Я якось не потребую Вашої допомоги!

- Справа важлива для нас обох.

- Цікаво яка?

- Ми дамо тобі доступ до машини часу.

- Дивне місце, де мені сказали цю новину.

- Хотілося переконатися, що скарб цілий.

- Туди, жартуєте?

- Чого? Чесно кажу, що якщо історія змінилася, то скарбу не буде. - він дивно почав за мною в часі крутити словами. -От і спитав, що будеш робити, коли його там не буде.

- Цікаво, чия це гривня? Не знаєте?

- Сіверців.

- Цікаво, яких Сіверців, тих, що росіян? - підначував я його.

- Бога.

- Бога, того, що над усіма, той, що сутність якась надприродна? - витягував скарб у нього на очах, розуміючи, що марно щось приховувати, й одночасно глузував з нього.

- Родоначальника антів, що звалися Сіверцями.

- А тобі не здається, що це не я перейнявся тоталітарними ідеями, а Ви й Ваша дурнувата фірма. Який Бог, ти ще скажи, щось про готів! Всім же відомо, що перші слов’яни з’явилися коли Рюрик приплив в місто, що стане колись містом Києвом, першим містом серед руських. Приплив на берег, вийдуть неіснуючі якісь дружинники, і спитають хто він. А він скаже, що купець, що торгує такими дорогими товарами, що тільки можуть купити князі, яких, поміть, не існує. І ось неіснуючий йде, чи Аскольд, чи Дир. Поміть, ще росіяни в 1654 році не прийшли, нікого немає, а тут така легенда красива. І ось живуть живуть, а тут монголи, і наша русь тікає на північ. Нікого немає, Дике поле, якісь вигадані, чи неіснуючі, козаки піднімають повстання проти магнатів польських. Отак нічого немає, щось прибріхують такі як я, ультранаціоналісти, коли від кохання Петра І та Катерини ІІ народжується народ український, що забуває про батьків.

- Ти довго будеш нести маячню?

- А що це маячня? А я не знав, - скривив гримасу повного здивування, - що раніше тут росіяни прийшли, принесли цивілізацію?

- Чого так?

- Чого не так?! Я ж ультранаціоналіст, бач, перейнявся власною величчю, бо я надлюдина, нащадок арійців і готів!

- Вистачить, вже набридло!

- Я якось учора висловився дуже зрозуміло, що з Вами не хочу мати справу! - вже і сам виліз з ями. - І бажання не з’явилося. У мене золото, буду потихеньку здавати, до смерті вистачить. Сам же сказав, що моє. Думаю, що з державою немає сенсу ділитися тим, чого не існує. Я ж правильно кажу, що скарб VI століття не може існувати, тут же нікого не було, в Україні, люди ж жили в Росії. Так?

- Ні.

- Що ні?

- Тут жили люди.

- Дикі, чумазі, як звірі. Так?

- Ні.

- Пішов ти до чорта! Дістав.

- Я не піду, бо золото буде потихеньку пропадати. Отак в повітрі розчинятися.

- Ти, що, збожеволів?

- Добре. Твої умови, на яких ти готовий з нами співпрацювати.

- А як же мої погляди? Готи? Арійці?

- Не очікували, що тебе переконаємо, ти повіриш, що ти не маєш ніякої історії, що рід ведеш від селян.

- А що щось не так?

- Твій прадід офіцер...

- І що, - перебилося, - він не повернувся на землю, може кріпаків мав?

- Не мав.

- Козакувати, це не на все життя, колись приходить осісти на землі та завести родину.

- Я тебе не переспорю. Кажу відверто, ти нам потрібен...