Розділ 17.

Я поспіхом сів за машину часу, аби повернутися в 2004 рік, в ніч першого поцілунку.

Ось ми розлучилися, я ще постояв подивився як вона обертається, й як тільки далі пішла, знайшов серед дров відповідний кий. І вже з ним, як тільки міг, подався до місця де вона зустріне пацанів.

Її вже стусували, не помітили мого наближення, а я в удар вклав всю наявну силу — на голову обрушив свою нашвидкуруч знайдену зброю. Боявся, що ці тварюки оговтаються й від вдалого наступу я перейду до поразки. Але, ні, я не дивлячись на одяг, що обмежував рухи, встиг гепнути другого в груди, боячись третього, я подумав, що доб’ю, направив кия зі всією силою проти наступного.

Як я радів третьому удару — бо відчув, що по кісткам рук попав, що той виставив в захист. Четвертий удар знов по другому, бо побачив, що першого тимчасово знерухомив. Хотів по рилу, але по рукам, що захрустіли.

З’явилася на снігу кров!

Так, давай кінчай цих тварюк швидше, поки є ефект неочікуваності!

Але...

Я не зміг нанести удар, дівчина повисла на моїх руках:

- Сволота, ти що робиш?

- Вбиваю їх.

- Ти що здурів?!

- Ні. Вони тебе вб’ють, якщо я їх не вб’ю.

- Стій. Вони беззбройні.

Я не міг її скинути, звільнитися для наступних ударів, у другого якось ноги підкосилися й він тихо завалився на бік, а третій став на коліна, руки якось дивно повисли. Ця їх безпорадність мене зупинила, хоча треба було добивати, це ж досвідченні вбивці, за ними вже два трупа, а вона мене зупиняла!

Один лежить в калюжі крові рилом вниз, друга тварюка лежить без свідомості на боку, а третя скиглить, відчувши загрозу життя.

- Що скиглиш, помри хоч як чоловік, інших вбивати було не шкода, а вони ж, так як ти, хотіли жити? - єдине, що міг зробити, коли я вже сам був скутий фізично й її галасом, що звала на допомогу

- Я я..., - ця тварюка ще тремтіла з переляку.

І тут я відчув, як на мене навалилися.

Далі я погано пригадую. Повернувся назад в часі.

Я повернувся в квартиру, оглянувся — кімната бідняка, ремонт давно не робився, старий комп, телевізор ще з електронно-променевою трубкою, і тільки червоно-чорний прапор на пів стіни був новий та портрет Шухевича.

Вечір, стара мати зайшла вилаяти, що вона заморилася з таким сином!

Мені було дуже погано, я тихо-тихо ліг на бік, голова йшла обертом, добре нудило. Здавалося, що голову стискав прес, от трішки і репне, обляпавши стіни дурними мізками.

Мати повалувала та пішла, а я в темряві лежав і мріяв аби біль пройшла. Я такого ще не відчував, воно й зрозуміло — своє життя на стільки я ще не змінював!

Мене тоді забрала міліція. Було слідство, водили на місце злочину, я показував на манекенах, як їх лупцював. На суді з’ясувалося, що одного я вбив, першого, другого зробив на все життя інвалідом, а третій пройшов операції, що врятували від інвалідності. Другому я переламав ребра, кістки рук і хребет, що у нього віднялося все нижче, що вже ніколи не буде рухатися. Третій не приїхав на суд, а прийшов, вже зажило, але каліцтва довго зачитували його.

Вгадайте, кого я побив?

Вгадали?

Впевнений, що ні!

Два студенти університету, а один коледжу.

Якраз студент коледжу й вижив, а перший вчився в університеті, як і візочник. Як же їх матері репетували на суді, за них не можливо було нормально вести суд, але їх ніхто не зупиняв, не заспокоював, не виганяв. Самим поганим був я, не вірив своїй характеристиці, де мене описували, як замкненого, на всіх ображеного, що ні з ким не товаришував, не раз виказував неадекватну поведінку. А вони спортсмени, медалісти не одного змагання, від медалей по боксу засліплювало очі. Казалося, що вони поверталися з тренування, а тут я. А ще, вони були активістами, заводілами в своїх групах, жодного мєропріятія не обходилося без них, душі колективів.

От там, на суді, я почув слово “бандера”, що було сказано про мене, що я їх хотів вбити за те, що розмовляли російською.

Чи казав на слідстві про трупи?

Казав.

Сказали, що я цією вигадкою виправдовую свій злочин.

Вразило, що дівчина, яку я захищав стала на бік їх, була основним проти мене свідком.

Закономірний вирок — стаття 115 Кримінального кодексу України за умисне вбивство з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості 15 років позбавлення волі!