16.2

А дома чекала одна не закінчена справа — виправити свою історію кохання.

Дивно якось — жив жив парубком і не жалкував, що був сам, а тут три рази був одруженим і засвербіло таки мати родину! Оце, нав’язливе бажання, підганяло кинути все те, що раніше приносило задоволення, археологічні експедиції.

Революція 2004 року це були дивні часи, мені 15 років, здавалося, що все попереду, диплом з відзнакою університету, бажана спеціальність інженера-конструктора. Попереду тільки щастя — позбавлення залежності від батьків, СВОБОДА!

І перший поцілунок!

Поцілунки в щоку я не рахував, як не рахував і тих, що були вимушеними, а тут емоції запаморочили голову, що пішла обертом від мирного протесту проти союзу з Російською Федерацією.

І вже не пам’ятаю, як ми не помічаємо, що відбувається навколо, світ стиснувся на нас двох, що злилися в поцілунку. Як же я не хотів тоді уходити з нашого Майдану, в нашому місті! Я не був таким, і не розумію як став, що поцілував дівчину, що вперше побачив тут. Ми казали одне одному, перебивали, я не думав, що казав, Революція змусила відкритися та викладати те, що було приховане в голові дуже далеко, за що раніше тебе осуджували, а тут я казав і казав, час нашої емоційної розмови пролетів миттєво, а годинник показував великі години. І я піддався миттєвому імпульсу — впився в її губи, а вона не відштовхнула нахабу, а незграбно пригорнула до себе, бо сама була добре одягнута, де тільки її обличчя виглядало.

Тут прийнято, у інших письменників, розлого описувати дівчину — довгі вії, дуже страшенно гарне волосся, вродливе обличчя, стан і стрункі ноги. А я цього не можу, я знав тільки те, що обличчя було вродливе, як і те, що це обличчя було тільки для мене дуже вродливим, бо ми думали однаково, що стільки не розказуй в телевізорі та інтернеті про щастя, а щастя як не було й не буде, не з Росією наше щастя, не в рабстві під Росією, що свобода мати власну волю й є наше щастя. Нууууу, не знаю яке в неї волосся, не знаю який стан і ніжки, вона була тепло одягнена, але я знав, що, за все, таки струнка. Не знав, чи була трішки молодше мене. От і все що я знав про неї, навіть, ім’я не знав, бо то не було важливо тоді, як хотілося сказати все те, що приховував!

Я розстався з нею в першу годину ночі, не хотів, але мати подзвонила й наказала повертатися спати, а завтра я й так прийду. Я цю помилку бажав забути, аби картання не зіпсувало життя, а от зараз, розуміючи, що й це кохання може виявитися не таким, як я уявляв, що я її ідеалізував, в своїй уяві прикрасив та романтизував.

Забув.

На наступний ранок я прийшов на Майдан, рано встав, поснідав, одягнувся та побіг і...

Не знайшов її.

Цілий день шукав, обходив, заглядав в обличчя дівчат і не знаходив її, думав, що одягнулася по іншому, прийшла, а із-за великої кількості людей ми загубилися.

І на наступний ранок я її не знайшов.

І на наступний.

За тиждень так не знайшов, здавалося, що її обличчя стерлося з пам’яті.

Революція пройшла, було призначене свято до річниці, а я кохану так і не знайшов.

Треба включити машину часу та подивитися куди вона ділася з тієї ночі, думав, що вона мене не кохала, що дала поцілувати, бо не змогла відмовити, злякалася, а талі просто уникала мене, думаю, що бачила, але не дала себе знайти. Я був морально готовим це підтвердити, побачити, як відвертається, коли я повз проходжу, чи помітивши мене здалеку уходить в інший бік, як уникає, як зустрічається з хлопцем якого по справжньому кохає.

Я визнав це її право, але хотів зустріти. Спитати, щоб вона сама сказала: “Володю, вибач, але я тебе не кохаю!” І зараз я хотів в цьому переконатися.

Серце стисло від емоцій, я знов повернувся в ті часи й в моїх гарячих губах були її холодні губи, знов відчув, як вона замерзла, відчув її холодне обличчя. Я хотів її зігріти, вже більше пригорнувся своїм розпечене обличчям до її змерзлого. Я не відчув щоб вона відчувала протилежні почуття.

Це мене здивувало. А чому уникала мене?!

Тут задзвонив телефон:

- Алло, ма!

- Володька, ану бігом додому! Ти бачив який зараз час!

- Ні.

- Вже за північ. А ну бігом додому, завтра настрайкуєшся.

- Але, ма!

- Ніяких ма, бігом додому!

Я виключив розмову, хотів йти, але вона ще тримала мене, засміялася, потягнула мене до себе, поцілувала мене в ніс та:

- Йди вже додому, мамин синок!

- Але..., - я хотів щось в своє виправдання сказати, а вона побігла від мене.

От це я й сприйняв як розчарування в мені, що виказала свою зневагу. Жалкував, але змирився, що вона мене не кохала, та й ми не знали один одного, так ситуативно зустрілися, як з’ясувалося мали однаковий погляд на деякі речі. А так, чи підходили один одному? Цього я не знав.

І зараз я волів це взнати.

Я не побіг за нею, стояв, бо знав, що за нею полетів мій агент. Треба повертатися назад і подивитися, чого на наступний день я її не знайшов, як і не знайшов в інший раз!

Повернувся в свідомість 55 річного чоловіка, здер поспіхом устаткування, тремтячими від поспіху руками накинув навушники та прилип до монітору, аби побачити куди вона від мене побігла.

Вона відбігла, зупинилася, обернулася, побачила, що я стою та дивлюся в її слід, на неї. Опустила очі, зам'ялася, але розвернулася та твердим кроком пішла геть, знов обернулася, глянула вже на Майдан, замружено подивилася, зітхнула та пішла знов далі. Я не звернув увагу, але вона пішла сама, в доволі тиху вулицю, коли я повертався центральною.

Вона не так далеко відійшла від Майдану...

Вона не могла далі йти, шлях перегородили троє легко одягнених в спортивний одяг спортивної статури молодики.

Я оглухнув, через прострацію не чув їх знущань від впійманої “бандерки”. Слова долітали до мене скрізь туман, що дуже приглушував їх слова. Її шпірхали один до іншого, вона виривалася, але одяг обмежував її рух, а вони одягнулися як для війни, рухалися вільно.