Розділ 16.

Повернувся я до машини, надихався свіжим повітрям, я б сказав занадто прохолодним, бо до сухого горла добавилося застудженя.

Машинально зайшов в електрону пошту.

Новий лист.

Від німців.

Тих, з якими я ходив в археологічну експедицію.

Правду казали, що історія стала, що не дуже можна її змінити, в цій реальності вони були, не було археологічної експедиції в Криму, де мене звали кипчаком.

Є у мого віку одна риса — я боюся не встигнути, не встигнути оформити документи до поїздки! Якось то риса молоді, що: “Та тут я швидко справлюся!” Але, Слава Богу, я встиг! І доволі швидко! Написав про це німцям, а ті відповіли, щоб я виїжджав зараз, погостюю, адаптуюся.

Отак я відклав на деякий час моє “кохання”, бо нікуди не дінеться те багатоваріантне перебирання варіантів мого життя, чи кохання.

Германія?!

А що?!

Так я можу жити, я комплексував, і тому відчував себе незручно, що за мене все сплачували, за житло, за їжу, й, навіть, за розваги! От якби я туди приїхав не на науковий захід, не на доповідь за ті, розкопки, що я взнав, що підтвердилося, що досліджено, а що ще можна було... Які перспективи, на що можна витратити час і зусилля, то б інше було враження. А так мені мені сподобалося, за умови й за темп. Я ще декілька раз казав, що не історик, а оператор машини часу, в якості кого я й приймав в цьому проекту участь — але якось пролітало повз непоміченим.

Коли закінчив доповідь в залі повисла тиша, й з кожною секундою у мене збільшувалося серцебиття й закінчувалося повітря. Я не витримав, розстебнув сорочку оголяючі золоту гривню, до якої так звик ходити при німцях. Вибачаюся, при германцях!

І зал почав ставати!

Наповнюючи бурхливими оплесками!

Але ж, який мій вклад?! Ще так, мізер, скільки ще городищ ще поховано в українській землі?! Це не мені ці оплески — а тим, хто знайшов кошти, хто організував, а я так, один з коліщат цієї такої вдалої експедиції, що розкопала місто готів.

На шпальта газет я потрапив з гривнею, що була виділена фотографами. Германці мене в чергове налякали, я їм сказав, що при поверненні мене заарештують, що я приховав скарб золота, коли це власність держави. Заспокоїли, що цю дрібницю долучать до справи тяжби з урядом України, що без підстав їх експедиція була вислана. Що відстоять моє право на законне володіння цим золотом.

Я ще не повертався додому.

Мені запропонували прийняти участь в новій експедиції. Тільки на деякий час повернувся в Україну — показати свої машини та узгодити питання збереження за мною скарбу анта. Германці були здивовані, що ця гривня у мене була не одна й ще були фібули, що входили в наряд однієї людини. Постало питання про окрему виставку, тільки для цього золота. А от машина їх здивувала неприємно, до цієї справи долучилися французи, що не могли повірити, що я цю роботу провів на цих збійках. Я ж казав, що сам, особисто, сидів і мандрував в часі аби знайти те, що германцям було цікаво. Виправили, що до них не коректно казати “германці”, бо й вони також германці, а правильно або алемани, або дойче, або сакси, але краще аби я звав так, як самі себе звуть, дойче.

Довелося їхати і у Германію, і у Францію. Про виставку прикрас анта мені нічого казати, окрім того, що принесла організаторам прибуток, на такий мізер народ йшов й йшов, і моє прізвище потрапило в каталог колекціонерів за вартісні речі мого прадіда. Цікаво, що дозволило мені тільки заплатити за оформлення спадщини! Я знайшов в російських архівах документальне підтвердження, що ці речі належали моєму роду Рудиків, це був опис майна, де було вказано, що у мого прапрадіда полковника Михайла Євграфовича Рудика були золоті прикраси, що він отримав від батька в спадок. А дойчевські юристи змогли довести, що вилучення у мене їх - це є злочин, і масова реквізиція майна заможних верств радянським урядом не є законною підставою. Отак я й взнав, що я спадковий російський дворянин, що мій прадід Рудик Федір Михайлович дослужився до ротмістра (це сучасний майор).

А от з Францією не так було легко, бо був визнаний мій талан працювати за машиною часу, навіть, не талант, а страшенною посидливістю, старанністю та уміння виконувати рутину роботу, яку давно вже виконують комп’ютери, а не людина. Так французи й сказали, що вони не очікували, що технічне питання ляже на їх плечі, коли вони розраховували, що частину цього питання я заберу на себе. З'ясувалося, що прогрес в технологіях машин часу пішов далі, а не завмер як у мене, що вже давно людина фізично мандрувала, але це було прерогативою Міжнародного Поліцейського Агентства з мандрів в часі, скорочено Патруль часу, що ця організація гарантує всім збереження його дійсності. Приходиш в цю установу, що в кожній країні є, подаєш заяву, сплачуєш гроші за послухи, і ти маєш гарантоване право повернутися в справжню реальність, що визнається Патрулем часу. Я ж в Франції застрахував себе, бачив як важко буває повернутися назад та виправити помилку.

Тут випливла моя базова проблема — кошти. Де мені взяти кошти на нову машину часу, за якою я повинен працювати аби не зірвати нову археологічну експедицію? Бо на страховку в патрулі часу у мене гроші були, як виявилося це було доволі по божому, якщо врахувати, що підйомними були для самого бідного народу Європи, українців, а для інших це були копійки. Я вже думав відкинути цю думку, бо експедиція то одноразовий дохід, хоча й добрий, але на своїх послугах я не погашу її вартість, як і не хотілося використовувати свій страховий фонд з прадідівського золота.

Я повернувся додому аби подумати, і дати дойчам залагодити справи з експедицією, бо був час. Мене ще збило від пошуку можливості покупки те, що дойче сказали, що можуть вибити, може, мені ту машину часу.