Розділ 15.

Ну, що, третя спроба?

Тут вже я не зможу дозволити стільки спроб, як з побиттям під 61 тисячу! Це, я думаю, значно більше дівчат мого віку в місті, де я мешкаю. Може й в області стільки не знайдеться?

З цими питаннями мені здалося, що в мені зараз щось жіноче прокинулося, що я перебираю прагматично з тих, що зі мною хотіли би жити, а не тих, кого я кохав. Може, використати машину, аби я виправляв сказані слова, дії, аби тільки зійтися? Можливо, подивимося!

Але, була дівчина, що я жалкував, що не зрушив наші стосунки, бо ті й же причині, що з Любою, що кохав іншу. Та інша, мені перші роки снилася зранку й це був вже зіпсований день, бо десь я жалкував, що вона не кохала мене. Але не думайте, що на відстані зітхав. Хоча вона жила в інший області, я зміг зустрітися пізніше, це не дало результату. Освідчився вже в інтернеті, вона мене заблокувала в “однокласниках”, пізніше знайшов в “вконтакте”, і там вона заблокувала. Зараз мені є тільки пригадати приниження за те, як я тоді виглядав при спробах сказати, що я її кохав. Що від неї залишилося? Сказати, що нічого, збрехати! Залишилася ненависть, що з часом стишив якось. Схоже, що я зараз використовував машину часу, щоб виправити, щоб дівчаткам, що мені кохали, не дати взнати моїх відчуттів поразок.

Таня, дивна дівчина, маленька, худенька, маленького зросту, з дивним іспанським прізвищем, і була дуже схожою на іспанку. Але більше вона нагадувала мені мою бабусю, що в дівоцтві була Стрілець, щось було в ній від степняків, що зникли з приходом з північного сходу пращурів слов’ян.

Хотів добавити, але це буде забігання наперед, далі скажу.

Вона сама виказала мені прихильність, відчувалася в неї тяга до хлопців, що добре вчилася, якась дивні вподобання, коли більшість дівчат любить “поганих пацанів”. Я викинув з голови ту іншу, Любу, вже часто забігав до неї, щоб разом піти в університет на консультацію, ми зійшлися вже на дипломній.

Повернувся.

Знов вийшов подихати свіжим повітрям, але на цей раз в горлі все пересохло.

Вже скажу, що тоді хотів сказати — в Донбаських поселеннях, що були розкидані в південному степу, вона була ледве не типовою дівчиною, якось в очах таких дівчат я читав якусь приязність, шкірою я відчував, що я був на теренах запорозьких козаків. Те, що я відчував, не відповідало тому, що казали. Якщо думка, що “російська ідея”, вибачте, за вигадане словосполучення, якого я ніде не чув, але яке я обізвав так. “Російська ідея” - вона схожа на іржу, що роз’їдає самородну мідь, перетворюючи метал на окис металу, іншу гірську породу. На моїй західній Слобожанщині вже всі розмовляли українською зараз, а колись все тільки чухонською, якось одна українська, але у мене, в місті, вона стала домінувати, як і на східній Слобожанщині, що звалася раніше північчю Донбасса. Але на Слобожанщині, де домінувала українська, люди були інші, що нічим не відрізнялися від руських, що зображалися в мультфільмах, казках і історичних фільмах, а тут більше на іспанців, не італійців, не кавказців, не греків, а якраз іспанців. Поки я казав по чухонські — читав в очах захоплення в тубільного населення Донбасу.

Читач, думаю, здогадався, що Таня була з Донецька, і що я переїхав одразу туди. Як я добре пам’ятаю історії, що чув в селах, що матері, що батька, як мої земляки їхали в радянські часи заробити гроші на Донбас, потягнувшись за більшими заробітками. І я поїхав в Донецьк.

Підошвами я відчував, що я ходжу по Святій землі — землі Війська Запорізького, але в якій щось знищили, щось, а не все українське. Я виріс на схожому степу, тільки значно північніше, начувшись про степ, я не уявляв, що моє дитинство пройшло на схожому, до болі, степу. Такий же терен, тільки більший, така ж шипшина, після якої в роті дуже чесалося, чи, яку в нас називали маслиною, дуже світла зелена ягода, дерево, що дуже нагадувало обліпиху, в якому був більше кістка, ніж плід, але дуже смачна. Тільки на моїх північній степині як піднімеш голову, то одразу побачиш в небі мисливського птаха, що були усюди, типовою річчю степу, й вовки, що постійно відстрілювали, коли ставало вже небезпечно випасати скот. А тут нічого такого не побачиш, немов тут знищили все українське, іноді ловив думку, що я бачив захопливі погляди, що щось в мені було українське.

Якби я не жив в Севастополі, то я не порівняв зараз того, що бачив там. А там так само снували вояки Російської Федерації, тільки не так відкрито в своїй формі, формально там існувала українська влада, а фактично її там не було.

Чому я не зміг заробити гроші? Для мене відповідь банальна, а для читача як слова божевільного. Я бажав спочатку вижити, знаючи, що їду в особливий регіон України, перейшовши на чухонську, але якось всі швидко помічали, що вона мені не рідна, ті ж самі “о” замість “а”, особлива українська вимова чухонських слів. Таня бісилася, що я вдаю дурня, такого собі хлопця з села, що не отримав досвід та освіту, як тут. Це дозволяло мені там вижити, але з часом ця тактика почала працювати проти мене, ніхто не довіряв кваліфікованої роботи, тільки фізичну тупу роботу, що погано оплачувалося, я скотився з інженера до чорнороба. Але я помітив, що я тут не один такий був, люди, що були схожі на іспанців, так і робили, як раби у зайшлого народу, що відрізнявся високою, нічим не виправданою, самовпевненістю. Здавалося, що їх самих переконали в власній тупості, що тягнулися до людей освічених підсвідомо, розумом вірячи, що дурні, а усім нутром відчуваючи тягу до знань, технічних досягнень, та помічаючи, що успішні в їх краї далекі від слова “розум”, що перло вульгарщиною, усюди гилячи матюччя, але займаючи високі посади. Немов це було людським смітником, куди увесь непотріб з Російської Федерації викидали, й де він ставав успішним, коли місцевих зацьковували.

Тут не було кордону, я ловив специфічні слова, що ніхто не використовував, навіть ті, що прожив з десяток років тут. Бачив — як якісь люди в цивільному одязі затримували людей, якось один сказав, що то фєесбєшніки. У нас, такий фєесбєшнік, був сусідом, він і дійсно виділявся своїм говором, різало слух, бачив як міняв чухонські рублі на гривні, жив заможно, і головне, я постійно бачив його в оточені молодих пацанчіків-спортцменів. Тут їх називали так само - “пацанчіки”! Молоді хлопці, що ходили гуртом, що більше “тримали” вулицю, ніж поліція. Не повірити, це не були люмпом, як у мене на Батьківщині, ні, доволі успішні люди, на високих посадах, з замріяням розповідали про схожу молодість. Основу цих пацанчіків складали студенти донбаських коледжів та університетів, хоча і була інша частина студентів — забитих лошар. Але ці пацанчіки були успішні, що зараз, що в майбутньому. Здавалося, що кадровий резерв народжувався в усяких спортивних гуртках. Я обходив стороною ці веселі гурти пацанчіків. Як же я стримував огиду, коли бачив ознаку у начальника свого ознаки гордості такої молодості.