11.2

Я на літо забув про свої проблеми зі здоров’ям, якось така велика купа радості дала мені небачене відчуття насолоди життя, що змусило працювати по іншому систему мого травлення, не було відчуття каменюки в животті, не хотілося заїдати всі свої негаразди, а швидше ковтнути та побігти працювати в землі, піднімаючи фантастичну історію на світ Божий!

Ось ми ходили в шортах та футболках, стояла не вересневе погода, а якась літня спека, і ось вже похолодало, що я ходив по вулиці в зимовій курточці. Ще місяць чекати включення централізованого опалення в квартирі, а вже розболівся живіт. Лікар сказав, що стрес викликав погіршення здоров’я. А я лежав на ліжку з ниючою біллю, здавалося, що зійшлися три фактори — перший, засліплення нашого народу від російської продукції, що заповнила наші ЗМІ, хотілося крові, отак би непричетних до Великої Вітчизняної війни...

Ні, від слів “Велика Вітчизняна війна” у мене спазмом звело живіт! Схоже, що останні події сільської революції проти загарбників, правнуків німецьких окупантів, що прийшли відкрити готське місто, що було забуте на століття, чи тисячоліття, та підтримане сьогочасною маріонетковою владою, мене дуже засмутило.

Бог свідок, від слова “маріонеткова влада” у мені пройшов спазм. Схоже, це від нервів! Добре, буду використовувати для читача слова моїх німецький товаришів-археологів. Може не буде боліти живіт!

Три фактори зійшлися для прогресування вже забутої хвороби — перший, засліплення мого народу від чухонської пропаганди за Другу Світову війну, що пробудило почуття крові, другий, небачена холодна погода, третій, це телевізор, що заповнений був люмпенською культурою, передачі про негаразди в сім’ях відвертого дну суспільства, чухонські фільм про бандитів, після яких вулиця стояла на ногах колесом і розмовляла мовою героїв фільмів на фені.

Їсти я не міг, таким чином відпало останнє задоволення. І я пішов почапалапавши до машини часу, де в гаражі була грубка на дровах.

Приміщення моєї роботи, і гаражу, наповнилося сухим теплом та запахом від дров, що бува коли згорають. Якось біль відійшла, чи від тепла, чи від відсутності телевізора, здавалося, що не було ніде ніякого святкування сторіччя звільнення України від німецьких загарбників в 1943 році. Тут було тихо, іноді зрідка проїжджала машина, тепло, сухо, спокійно.

І я заснув!

Міцно заснув!

Забув сказати, що мені не треба було вставати та підкидати дрова, сучасний механізм до грубки я купив за гроші німців, вони мені й порадили, та й куплене було німецьке.

Лікар казав, що мені треба було їсти по трішки, але п’ять раз на день. Але я тільки поснідав трішки, наскільки зміг, а під обід заснув. Прокинувся, подивився, шоста вечора, ще подумав, що треба йти додому вечеряти. Не захотів, їсти не хотілося, було бажання спати, не покидати тепле комфортне приміщення. Схоже, що я таки знайшов цікаву справу!

Ліг далі спати. Десь о дев'ятій вечора задзвонив мобільний, то мати питала, де я дівся. Сказав, що все добре, я на роботі. Заспокоїлася. Пішов дрібний дощ, що одразу мене відрубило, вже прокинувся пізнього ранку.

Оце я заспався!

Але треба поїсти щось,

Сходив. Ні, як повстанець прокрався до магазину, аби не наткнутися на тих, що святкували в гаражах, щоб знов не розболівся живіт. Купив молока, м’якого пшеничного хліба, сам здивувався вдачі, що був свіжий та м’який хліб, лимонів, винограду та сиру. Отак мені захотілося! І так же прокрався назад.

Снідаючи їжею, що не личило нормальному чоловіку, я пригадав вечірні розмови про мандрівки в часі. Десь внутрішнє табу потихеньку тануло, бо розумів, що є багато подій, що я хотів виправити, і що б не дали ніяких змін мого життя, окрім відсутності зайвих конфліктів.

А як звати однокласницю, що конфлікт з нею відвернуло від класу?

Дивно, як я можу забувати такі дріб’язкові події, що для мене тоді здавалися такими важливими!

Я довго не міг пригадати ні ім’я, ні прізвища, хоч іди додому, піднімай шкільний альбом і за світлиною я б знайшов, а там підписано.

Та ну, забуто, так забуто!

Треба братися за роботу. Подзвонив, замовлень не було, сказали, чого мене мордує в свята. Подивився електрону пошту, так само нічого. Два варіанту, йти додому до телевізора, або тут відпочивати.

“Наталка!” - я аж підскочив від того, що пригадав. “Наталка Брест!” Тьху, яке дивне українське ім’я та прізвище. Я якось не звертав уваги на прізвища тоді, ділив своїх однокласників на росіян і українців тільки з їх слів.

Було це в перших класах, не скажу точно, діти дітлахами, голубі чисті оченятка та світле волосся моїх однокласниць, немов засліплювало від їх світлих голівоньок! Нас, хлопців, в класі було менше, більше ніж вдвоє. От якось закарбувалося в пам’яті ті очі та пухові чубчики дівчаток! Коли я чую про бандитські дев’яності, дивуюся, я ж жив в ті роки пречудово, це роки мого дитинства! Може батьки мене прикривали від негараздів, залишивши мені дитинство, може те, що батько пив, було викликане тим, що всі розповідають про ті роки? Може! І я не прав!

Ми всі жили в одному місці, всі недалеко нашої школи. Останній дзвінок на сьогодні, я вийшов та повільно зібрався йти додому. Наталка Брест вже пішла в моєму напрямку. Якось пригадалося, що нам казала вчителька, що дівчатка то є слабка стать, їх треба допомагати. Я наздогнав, запропонував допомогти, піднести портфель і провести. Вона віддала свій портфель. Не пам'ятаю про що балакали, тільки, що наввипередки щебетали. Як же за тими часами я сумую, коли я не комплексував, а казав бездумно те, що турбувало, цікавило, що було на душі. А на душі було світло! Я не помітив, як ми були біля її будинку, жила вона дуже далеко, я сам ще так далеко не заходив. Тоді мене це не цікавило, а зараз захотілося туди піти та переконатися.