Розділ 11.

Літо 2043 року — це найкраще літо за все моє життя, усім літам літо!

Здавалося, що такого не може бути — важка гривня не натирала шию та, що не може такої щільності таких добрих людей, скажи мені, що німці погані я б кинуся в марний бій, щоб хоч зачепити пику цієї розумово відсталої людини.

Чому гривня не натирала шию — я й досі не розумію. Німці самі підходили та хотіли надати медичну допомогу упертюху, що в спеку та в хмарах пилюки носив ту недолугу прикрасу. Жартували, що у нас, русі, дивні вподобання — носити важки та товсті прикраси. Я віджартовувався, що носити ошийник раба то є важко, а знак багатія, то легко, що грошей не буває багато! Жарт німцям подобався. Я ж думаю, що та людина, що створила цю гривню, починала з першої золотої нитки, дуже тоненької, що точно повторила обриси її шиї, а далі нові дроти золота намотувалися на неї не так швидко, проходив деякий довгий час до появи в нього нового золота, що добре дозволяло приносити гривню. А потім настав такий час, що й приношувати не треба, намотувалося на добре сформованою за шиєю гривнею.

За німців то особливо приємна розмова. Це, я думаю, купа дифірамбів, що можна написати на цілу книгу. Скажу, що мені було з ними комфортно, ніхто не пробував наскільки можно на мене тиснути, де моя червона лінія, де я буду протестувати, не розуміючи, що це просто суспільна риса, де я бажаю не народжувати конфлікту та жити в мирно. І, схоже, німці мали схожий менталітет. Я одне питав себе, ходив на цвинтар до діда, і там його питав, чи це мені дісталося не від німців, не це дід привіз з Германії? Дивувало, що спочатку обгорило та дотримується постійно, а якщо хто хоче щось змінити, то підходив та доносив про труднощі, що змушують нашу співпрацю переглянути. Коли я серед своїх українців відчував інше, якщо відчували твою поступливість, то тиснули не тому, що була нагальна потреба, а від якоїсь неприродного бажання домінування, не враховуючи твої права та свободи, не сприймати тебе за людину, якій можливо співчувати.

Стоп!

А то читач подумає, що наш народ не здатний співчувати. Оця риса, співчувати, думаю, що розвинена сильно, особливо у мешканців...

Хотів сказати - “у росіян”. Поки думав, а вийшло не зміг швидко правильно підібрати слово, замінивши “росіян” на “мешканців”. Але якщо вони не Русь в множині, то хоча б мешканці якої території.

Маленька римарочка. Якось за вечірнім багаттям у нас не тільки розмова велася, а що б я змінив маючи машину часу, та й не мої недолугі співи під гітару. Бути серед справжніх істориків, з країв яких народилася концепція сучасної історії, неможливо не приймати участь в розмовах про ту ж, тьху, конфліктну, річ, як історія. Вони дивувалися наявності в мені такого гіперздорового комплексу меншовартості, коли я живу в країні, що є нащадком таких подій як Велике переселення народів, і країни Русь. Питали, чому Україна, українці, а не Русь, русь, в означенні народу в множині, русин в однині, чи правильно, русина. Це ж так притаманно моєму народу від множини робити однину добавляючи частину -ина, як діти — дит-ина, солома — солом-ина, штани — штан-ина, насіння — насін-ина. Я ж каза, що таких слів не існує.

- Як не існує!!!!! - читав на обличчі щире здивування. - А як же литвин, северин, древлянин, полянин, полянин, волинянин,

- Так то вже віджиті слова, тільки ви, історики, й пам’ятаєте.

- Та ну, ти! А як же киянин, чернігівчанин, сумчанин, харків’янин, полтавчанин, житомирянин, рівненчанин, львів’янин.

Мені стало весело, я їх виправляв:

- Правильно казати чернігівець, полтавець, житомирець, мешканець Рівного. Ви не всі міста назвали, бо далі закарпатець, запорожець, іванофранківець, мешканець Кіровограду, луганець, миколаївець, одесит, мешканець Тернопіля. Херсонець, мешканець Хмельницького, мешканець Чернівців, мешканець Кривого рога, мешканець Севастополя, мешканець Сімферополя, мешканець Ужгорода, поліщук. А ваші киянин, кримчанин, лучанин, сумчанин, харків’янин, черкащанин, дуже мало, щоб була закономірність.

- А ти впевнений, що от ті мешканці міст. Так себе кличуть. Чули ми твою українську, дещо розуміюся, ти ж сам кажеш “оті”, а правильно ж “от ті! А це спрощення. Чи не так?

- Рівненчанин, кіровоград..., - я тут зам'явся, бо якось будувати по їхньому так одразу давалося, - кіровоградин, севастополин...

Якась виходить дурня, але озвучував їх назви, щоб відчули недолугість, хоча це було треба українцю, а не їм:

- Севастополянин, сімферополянин, хмельничанин, ужгородин. Та ні, якась маячня. Для мене, українця, це не звучить!

- Що всі назви?

- Рівненчанин, хмельничанин звучить якось природньо. Забув тернопільчанин. Правда звучить.

- А що ті, що не звучать всі українські?

- Ні, Севастополь, сімферополь швидше російські, а ужгород мадярське.

- А чому мадярське, а не угорське літературне? Сам же сумніваєшся в правильності українського правопису. Кажеш “балакати”, а треба “розмовляти”. Чи не так?

- А Ви знаєте, ваша правда! Я й сам помічав, але боявся сказати.

Отак, в розмовах я став казати, що я русина й русин, в залежності від настрою, коли в доброму гуморі, я русина, а в робочому, серйозному, русин, свій народ звав русью. А в слово руський я вкладав німецьке значення “що належать русі”. Їх призвеща несли так само ознаку належності з їх Іванов, Петров, як Львів, місто Лева, Київ, місто Кия, Петров, як кріпак Петра, а Іванов пана Івана. Коли я казав з використанням прізвища, що закінчувалося на -ов і -ев, на моєму обличчі з’являлася велика посмішка, ледве стримував сміх. Виходить, що мій останній начальник був кріпаком Живота. А це дуже смішно, коли твій власник хохол Живіт, а не велікорос Живот, бо був не Животов, а Живітов. Якось дивним виходило, з версії німців, прізвище російського президента, що ввів свої війська в підтримку нашого президенту Януковича, що розстріляли “майдан” і звільнили всі органи влади в областях від бандерівців. Виходило, що він був один з “пут”, де до множини “пути” добавилося -ина і вийшла однина “путина”, а як Путина, то жінка, то він Путин.