Розділ 8.

Тільки одне, однісеньке, безальтернативне рішення напрошувалося — поїхати та викопати золото прадіда. Це ж треба було прийняти таке хибне рішення, як повернутися в часі та підтримати колег, чого не сиділося! Все ж налаштувалося в житті, хоч і в 53 роки. Ото, мабуть, і захотілося, бо розслабився, подумав, що прийшов час вдач. А воно ні!

Я рішуче одягнувся та пішов в гараж за “кравчучкою!, саперною лопаткою, що батько купив для викопування машини з грязюки, та сумкою. Добре, що є куди від матері приховати! Завтра з першим автобусом їду викопувати скарб!

Мене питаєте — чому одразу не поїхав та не викопав, тоді, ще в травні, як тільки повернувся в цю дійсність?

По-перше, я не був впевнений, що скарб на місці, якщо я так легко знайшов, то хтось інший це зміг би зробити. По-друге, треба...

Як же важко пояснити, що я не зміг народити це рішення, якось, як в гіпноз потрапив, коли Живітов каже, а ти робив все, що він каже. Ні, під вплив гіпнозу я не потрапив! Якщо читали уважно, то я повернувся в свідомість іншого Володимира Вікторовича, воно й я, але не я. Це як не можуть українці претендувати на спадщину трипільців, генетично українці ведуть від них, але мова інша, інші традиції, вірування, будова тіла, що за ці тисячоліття змінилося, інші технологія, все інше, окрім того, що хтось приїхав з інших країв, породичався, а то й багато приїджало з інших країн, добряче розвівши кров нащадків трипільців. А у наших істориків — якщо батько звався совком за національністю, а син зветься українцем, то це дві різні нації, нічого їм не здається дивним, що якби не він, то не було б сина!

Треба було ще мені, оцьому, що пише книгу, узяти вверхи над свідомістю того Володимира, що не знав іншої реальності, як ходити на роботу, де він працював понаднормово. Таке відчуття, що я не один мандрував в часі, і ті, знали як не допустити в голову свідомість іншої людини. Якось здавалося, що самим відомим мандрівником у часі був Тарас Шевченко, що так неочікувано вистрелив таким талантом у кріпакові! Схоже, що він залишив сина, слід, що через століття піднявся та в українському суспільстві, що помандрував через кров і надихнув народ на роди нової нації в тілі Русі.

От той Володимир дуже сумнівався в існуванні скарбу, йому здавалося, що під впливом української фантастики у нього з’явилася ця нав’язлива думка. А цієї фантастики вистачало, воно прийшло з Росії. Спочатку жанр про “потраплянців” там набрав великої популярності, перекинувшись на нашу країну, коли герої поверталися допомагати, то Бандері, то Петлюрі, то Іскрі, а то й Ющенку з Тягнибоком. Зрозуміло, що росіяни тримали книжний ринок, коли тема цікаво — чому не заробити гроші, навіть, на тому, що герой допомагав злочинцям. Казали, що й перекладали на російську, якесь дивне відчуття новизни сюжету. Вже самі росіяни мандрували в часи аби безпосередньо приймали участь в подіях боротьби українців і росіян.

Якось відволікся. Думав, що краще так буде пояснити, щоб зрозумів читач, чому я був в якомусь далекому кутку голови іншого Володимира Вікторовича.

Той Володя й хотів поїхати, перевірити, таку цікаву версію, що з’явилася в його голові нізвідкіля, але в травні, потім влітку та теплою осінню, йому доводилося працювати по суботам, а в єдиний вихідний, в неділю, їхати на дачу, чи город, аби допомогти матері, та відповідно, й собі. Він давно припер з гаражу торбу, “кравчучку” та саперну лопатку. Він не відкидав цієї можливості!

Тільки коли на вулиці стало холодно, він відклав на потім перевірку цієї нав’язливої думки, відволік назад, до гаражу.

А тут, він відпочив, кров, що йшла до тих відділів мозку, що постійно були задіяні, стала не потрібною в такій кількості, дійшло до інших відділів. Та й мозок почав на свободі ревізію того, що зберігалося в голові. От тоді я узяв в гору, над тим Володимиром. Його ж мозок порівняв дві дійсності й прийняв рішення, що моя особистість важливіше його. Отак я, чи він, зміг прийняти рішення, що скарб важливіше над мінімальним доходом, але наявним, а примарним скарбом іншого Володимира.

Добре, що я матері не сказав про свої плани, рано встав. Так почався новий скандал. Дивна реакція, вона замовкла, коли почула, що я їду гуляти до своїх знайомих і що може буду пізно.

Першим автобусом приїхав коли ще було темно, й не розвиднилося коли я прийшов на місце, добре, що тут ніхто не жив і не було видно з дороги.

Я почав копати там, де був впевненим, що скарб лежав.

Скарбу не було. Зрозумів, що важко тут одразу на нього потрапити, рівна місцевість, ні куща, ні дерева. Узяв в бік, нічого, що одразу не потрапив!

Але вже настав обід, а я не натрапив на скарб. Прийшов час йти на останній автобус, а його ще не було. Розумно було кидати це діло, бо зрозуміло стало, що його викопали, немає його.

Ще в день я жалів, що немає дімонового металошукача, але розумів, що глибина велика, не допоміг би він. А як почало темнішати — я почав в душі матюкатися та жалітися на нещасну свою долю.

Я уперся поглядом розпачу на екран мобільного, що використав як годинник, десь жевріла маленька надія, що я просто не найшов скарб, що він лежить на міліметр від мене та чекає.

З якоюсь осатанілістю я продовжив копати запнувши мобільний під шапку, добре, що купив кнопковий, що мав, не для нього, здоровий акумулятор, що вистачить більше ніж на ніч. Ні обідав, ні вечеряв, встав рано, не поспавши в автобусі від збудження, що мої проблеми сьогодні закінчаться. Потихеньку радість перейшла на якусь зневіру, злість, а далі пропало бажання жити. Я бажав тут замерзнути, все ж таки зима, ніж повертатися в бідність. Але ж можна замерзнути коли цілодобово +5 за Цельсієм? Ні!

І я копав. Копав і копав:

- Дурень, навіщо ти повернувся в часі, - в голові я лаяв себе, - зупинився б, не рив би зараз тут землю! От же, дурень! Мало йому було, давай змінимо! На чорта?! Захотіло більше грошей, мало їм, а я себе постійно картав себе, що поступив не по-товариськи. Із-за чиїсь жадібності я повернувся до цього рабства! Дурень, дурень!