7.1

Схоже, що мій начальник Живітов добре розбирався в психології. Якби мені зараз сказали, що неможливо на протязі декількох десятиліть робити по 13 годин, рідко мати вихідні, кажучи за сторонню людину, я б не повірив. Але я так, практично, працював починаючи зі вступу до коледжу. Трішки, зрозумію, перебільшую, але в більшості це була правда. Так, не постійно, а тільки в останній місяць в семестрі я сидів до 22.00, один з трьох, вже відпочивав під час днів здачі іспитів. В університеті в цей останній місяць семестру я спав 8 годин на дві доби, виходило, що по 20 годин працював, хоча це мало назву навчання. От тоді я почув фразу, що я сам винен, мені сказали, що я так хочу робити. Мене це вивело, я хотів натовкти пику тому, хто це сказав, мої однокурсники утримали. І ця фраза лунала в моїх голові постійно, а я не міг зрозуміти, де я захотів так робити. Може це й змусило мене повернутися в часі та підтримати страйкарі. Картав я себе за це рішення?

Ні!

Ви здивовані?

Я й сам здивований!

Це, останнє, півріччя я нічого не відчував — мені просто хотіло їсти та спати, більше ніяких я почуттів не відчував.

Розумію, що Живітов допустив велику помилку, що дозволив мені два дні відпочити.

Як же я люблю 1 січне!

Не тому, що Новий рік! І не тому, що це мій День народження!

А тишу, що наповнювала місто, не їздили машини, ніхто нікуди не спішив. Я ж сидів і дивився на вулицю зі здорового вікна своєї квартири. Мати кудись пішла до якихось знайомих. А у мене з’явився час пригадати, чи скоріше прочитати пам’ять, все те, що сталося з 2034 року. Уявіть, я знав, що знаю, що відбулося, але й не знав, бо до пам’яті не звертався, це як речі в власній шафі, вони твої, але немає нагоди одягнути й ти не знаєш, що там є. Отак з тією пам'яттю, сни снилися під враженням пережитого за день, а емоцій, чи образ, ненависті вистачало — голова не зверталася до пам’яті.

А тут — я виспався, відпочив, чи вперше мав день, що не був заповнений роботою, а тишею, був сам. І спогади самі налетіли на мене, а я дивися їх як фільм, і жахався власної помилки.

В 2034 році хазяїн не пішов на умови страйкарів, продав бізнес, а я просидів 1,5 роки без роботи, добре, що зміг стати на облік до центру зайнятості. Довго проходив повз офісу та дивися спочатку на кафе, а потім і цей хазяїн продав бізнес. Я проходив повз та дивися як змінюються бізнеси, як не приживався ніхто. В центрі зайнятості мене практично спихнули, для себе я казав, що мене віддали в рабство! Як я тоді часто пригадував діда, що сумував за німцями та американцями, бо, схоже, у нас була схоже одна доля, я хоч робив на американській фірмі всього місяць, але відчув наскільки велика різниця, я б сказав - колосальна! В 17.00 уходив, мав вихідні, ніхто не розповідав про мою лінь, про низки розумові здібності, не цькував, та й роботу я освоїв швидко, здавалося, що відчув вперше впевненість в власних силах. Я не любив дивитися телевізор, добре, що й часу не було, бо офіційно там розповідали про добрих росіян і поганих піндосов, як називали всі американців, бо мій власний досвід казав інше. Чомусь я відчував себе некомфортно з росіянами, що або вчили, або керували. Добре, що художні фільми не могли повністю замінити російськими та українськими, не так вже було багато, але таки були, голлівудські фільми, що я передивлявся по неодному разу. Знайомі казали, що дивні у мене інтереси, що таку нудятину тільки я можу дивитися, де нудні американці борються проти Радянського Союзу. Такі фільми дозволяли, бо офіційно засуджувалися радянські часи. А мені ті фільми дуже подобалися!

Не думайте, що я як потрапив до Живітова так і пропрацював 8 років. Мене вистачало тільки на 3 роки, а потім отак якийсь неочікувані два дні вихідних викликали написати заяву на звільнення, ситуація, як сьогодні, я пережив вже не один раз. Було по різному, було, що казали, що піднімуть зарплату, але ніхто не добавляв, і я з запізненням робив те, що вже надумав, здавалося, що розуміли, що мені треба не давати час на думки, треба було роботою позбавляти мене здатності думати, приймати рішення. Але ж рішення прийнято, їх маніпуляції мене не повертали до старого стану — я звільнявся. Було, що дзвонили пропонували кращі умови, але рішення прийнято, я вже відмовляв. Перші дні безробіття я відпочивав, не міг повірити в щастя, що з мене не роблять дурня, не замордовують роботою. Але з часом я заморювався від страшної економії,, коли боявся, що не зведу кінці з кінцями. Але якщо на перших роботах у мене начальники були росіяни, що були громадянами України, то наступні були ще і російськими фірмами.

Я розумів, причину успіху їх, бо уміли змушувати таких, як я, робити за мінімальну оплату, що дозволяло українське законодавство. Яка інша фірма зможуть протистояти, коли вони самі низькі ціни пропонують?! “Нічого особистого, це бізнес!” - як часто я чув цю фразу, але моєї ненависті це не зменшувало.

А уявіть, що я зараз я відчував, коли я прожив в іншій реальності ці 9 років?!

Добре, що нікого поруч не було, ніхто цього не бачив!

Я сам добре чув скрегіт власних зубів від ненависті, пальці побілілі від щільно стиснутих кулаків. Але кому ти розіб’єш пику, кому?

Та, нікому! Це вже система!