Розділ 5.

Якщо не спиться — то хоч помрію!

Так про дідів і бабусь є що доброго пригадати!

Так у мене не тільки діди з бабусями приємні створили спогади!

Якось ми з класом поїхали на екскурсію до іншого міста на декілька днів. Я ще не перебував з однокласниками так довго. Останній клас, ще декілька місяців і ми розійдемося. Є така річ у дівчат — бажання сперечатися й зневажати чужу думку. Мої однокласники сиділи й обговорювали (я вважаю, що тема не важлива для читача), я просто виказав свою думку. Що тут почалося! Моя однокласниця визвірилася на мене, я думав, що вона розірве мене! І це за те, що я, просто, сказав те, що я думаю! Я озирався в очікуванні допомоги, тихим голосом казав свої аргументи, а вона ще більше розпалювалася в своєї ненависті до мене, далі озирався очікуючи, що хтось її заспокоїть. А далі — встав і вийшов, пішов спати. Ліг головою до стіни, я спав на верхньому ліжку. І вже коли відчув, що засинаю, лягла чиясь рука на плече:

- Володю, ти спиш?

- Сплю.

- Не спиш.

- Сплю.

- Ти що образився?

Я не повертався, хоча приємно, що до мене дівчина торкається. Це була інша, не та, що сперечалася.

- Так.

- Ти чого, це ж була тільки дискусія!

- Що так треба дискутувати?

- Володю...

- Чого Ви всі до мене причепилися, я хочу спати!

- Володю, не злися!

- Я не злюся, я хочу спати. Розумієш я заморився від вас. Завтра буде день, завтра поговоримо.

- Гаразд, - вона забрала руку та пішла.

А я одразу заснув. На наступний день я уникав будь-якого контакту з усіма, моє бажання покинути школу тільки посилилося. І вже нікуди не їздив з класом, бо остогидли за ці роки. Тому класний керівник залишив на розмову. Вичитувала, що відсторонився від колективу, мої аргументи, що я буду поступати до коледжу, а не поталанить, то подам заяву до ліцею, але зі школи я уходжу, на неї не діяли.

Чесно, не приводжу тут слова, бо я був сліпим до чужих аргументів від злості, й не чув її слів. Туманно пам’ятаю, що в нас клас дружний, що я собі щось придумую, щось казала, що дівчата приходили й просили її вплинути аби я ходив на вечорниці. Але розмовою не обійшлося, вона подзвонила матері, а та наказала мені ходити на спільні заходи класу.

І приперся тільки із-за материного примусу, був злий, від того, що так клас мене тоді зрадив дозволивши мене привселюдно змішати з грязюкою, а би тоді це був хлопець, я просто врізав в обличчя, а так дівчина, а я просто принижений пішов геть, і те, що було необов’язковим, мене змусили відвідати. Планував просто перечекати цей неформальний захід всього класу та по закінченню піти додому.

Все пішло не за моїм планом, першу половину я й справді підпирав стіну, друзякам казав, що не хочу, ледве не посварився, що таку нагоду пропускаю позалицятися до дівчат. Чесно, в 15 років я думав, що це діло від мене не втече, не в коледжі, так...

Я замріяно вставився в стелю: “Були ж часи!” Я вже зі старшими двоюрідними братами бігав на міські дискотеки, гурт був великий, я завжди танцював повільні, жодного танцю не пропускав, дівчата не відмовляли скласти пару. Та в коледжі не пропускав жодного організованого вечора, завжди я всі повільні танки танцював з самою красивою дівчиною групи. І завжди я проносив випивку, якось черговий викладач мене не додивлявся, як інших, все ж таки відмінник! І чого я дурень не виказав свою приязнь дівчині в університеті?! Тому, мабуть, що їх було багато! Дивно, але не жалкую. Помилився? Так. Думав, що ще рано одружуватися, встигну.

А от другу половину діджень, козел, почав оголошував “білі” танки! Дівчата мене почали запрошувати, я почав відтавати. Ну хто встоїть дівочим чарам?! Але тут стало те, що мене змусило грюкнути дверима. Мене запросила та, що так самовіддано хотіла розірвати, якими тільки словами тоді не обзивала. Я просто, ухилився від її рук і спокійно пішов на вихід, мені щось казали услід, музика не давала почути, а вже в дверях вона вимкнулася:

- Володю, ти куди?

- Додому, - розвернувся щоб в обличчя сказати.

- Ти, що серйозно дуєшся за ту дискусію?

- А тобі не здається, що треба вибачитися за ті слова, за образи, - я знов оглянув клас, що вчергове стояв мовчки.

- Так то була дискусія.

- А що під час дискусії нормально людину обзивати фашистом, бандеровцем, хохлом?

- А що хохол це образливо?

- Добре кацапка, кацапка ж не образливо, бо я тебе так буду називати! А ще шовіністка, сталіністка, чи ленінка, чи петрівка, чи екатирінка, чи ще якась прихильниця російських володарів!

У дівчини покотилися сльози.

- Володю, вибачся! - тут хтось з класу прокинувся.

- Зуськи.

- Вибачся, - мене узяли за руку.

Я висмикнув, розвернувся, грюкнув дверима та більше подібних заходів з класом я не відвідував, обмежувався спільними уроками та класним часом, де якось на мене хотіли вплинути.

А потім була Помаранчева Революція! Що це було, жалкую, що я батьків побоявся та не поїхав до Києва! Це щось було неймовірне, голова йшла обертом від нових знайомих, від дівочої приязні! Тоді я вперше поцілувався. Якось узяв замерзлі руки, чорнява дівчина, як я, з темним волоссям, з чорними українськими бровами, сказала, що дуже змерзла. Я вже незчувся як вона була в моїх гарячих обіймах і як вже просте бажання зігріти переросло до поцілунку. Здавалося що мороз мене не брав, знов сколихнулося українське море в бажанні відстоювати свою гідність! Я вперше відчув, що ми вибороли право на власну думку!

Врізався в пам’ять хлопець, значно старший мене, в красивому камуфльованому однострою. Прочитав нарукавну пов'язку — УНА-УНСО. В мене боролися дві емоції, страх, що побачив живого бандерівця, і захват, від того як на ньому сидів одяг і те як він з гордістю тримався. От та гордість мені ставала перед очима, я хотів так навчитися, щоб пишатися, що я українець.