2.2

Я надумав — дати бій.

Це звучить дуже голосно, але в реальності — це вийшов великий пшик!

Я знов і знов повертався в один і той же час, бо фактично, моє тіло було в одній точці часу. Я як та піддослідний пацюк тис на кнопку повернення в один час, до побиття.

Здавалося, що ще раз я побачу — ці вулиці, знайомий колір асфальту, вибоїни, сміття, що на одному й тому ж місці лежало, будинки, зі звичними стінами й так далі, й не зможу втримати блевотного рефлексу, бо здавалося, що до безкінечності я повертався, аби тільки взнати в якому часі мені нанесуть перший удар. Спочатку йшов і дивився на годинник, але щось відволікало. Я почав вести підрахунок своїх мандрівок в часі — на дошці я стирав стару цифру й добавляв одиничку. І вже просто йшов і знав подальші події по місцевості.

Таки на 1356 разі мандрівки я зміг ухилитися від удару та побачити обличчя нападника.

Нагадаю читачу — я мав погану фізичну форму, тільки з двома роками безробіття зміг зігнати з тіла ніжну гладкість, а так я був не бійцем.

Важко описати мій розпач, схоже, доля розпорядилася мені бути серед бідняків і неодружених, коли я наважився долі зробити виклик — змінивши її! Чому моє життя таке?! В тисячний раз мені ламали кістки, а я не міг нічого вдіяти. А що я можу зробити, коли нападник в кращій фізичній формі?! Тільки пробувати! Невдало пробувати!

Ну, ухилився в перший раз! Але що воно дало? Що другим ударом він мене вирубав.

Ще 1041 раз пішло, щоб уникнути другого удару. А це 2397 спроб, що вже нагадували якусь психічну хворобу, бо вже я не міг собі відповісти чому в черговий раз відправляюся в мандрівку. Одне тільки заспокоювало, що для мого директора це була перша спроба й тільки від мене залежало, коли я покину цю справу. На всі ці тисячні спроби уходив тільки один запуск машини часу. Парадоксально? Так! Але такий чудний парадокс!

Яким я користувався.

З 1009 разу я зміг легенько вдарити нападника. Зрозуміло, що він його не відчув. Але цей результат мені надихнув на 3406 спробі!

З кожною маленькою перемогою в мені міцніла надія, що таки я зможу змінити. А може — ця машина часу й така велика практика й є моя доля?!

І вже 999 спроба — й я ухилився від третього нищівного удару.

998 — другий мій легкий удар противника.

990 — ухиляння від 4 нищівного удару.

989 — і я ухилився від удару другого нападника, що непомітно зайшла за мою спину.

986 — і я ухилився від удару третього нападника, що діяв за моєю спиною з другим.

500 — 3 мій удар по першому нападнику.

489 — 4 мій удар по першому.

311 — ухил від удару другого.

21 — від удару третього.

36 — 5 удар по першому.

Довга статистика, зменшу для читача, бо відчуваю, що він не так був кровно зацікавлений в вдалому результаті як я, може раніше кинути читати.

Десь в середньому 20 разів мені вистачало, щоб відпрацювати вдалий ухил і слабкий удар, правда, в який я вкладав всі свої сили. Це нагадувало дивний балет — вони не могли в мене потрапити, а я нанести відчутний удар. Здавалося, що першого я гамселив до безкінечності! Це так — для красивого слова. Мені знадобилося рівно 1111 ударів, щоб перший таки відійшов від бійки, на другого 1001, а на третього 511. Виходило, що перший і стояв переді мною бо був більш сильнішим, а ті слабкіше.

Особисто, для мене, самим важким — було дочекатися поліції, довго їхала, а я боявся, що нападники відпочинуть, відновлять сили й знов нападуть, хоч я їх і зв’язав, не довелося другого разу використовувати, для виправлення неправильного зв’язування. Обійшлося.

Наша поліція, це наша поліція — я написав заяву, їх одразу відпустили, мене направили на медичну експертизу, як і їх, як я зрозумів. Мені присудили штраф за побиття “бідних пацанчіків”, як сказав “понт”, як я скоротив назву поліцейського. Але штраф це не фізичні травми — я повернувся вже з невеличкою біллю, що таки відчув вперше, схоже, ці маленькі зміни не давали шкоди голові. Фірма хоч не процвітала, але вистояла страйк.

Відчуваю — що читач почав мене ненавидіти, що я один пішов проти доброго діла!

Але то думка читачів, що до цього абзацу стало менше, бо інші перестали моє читати.