Розділ 30. Пʼять фамільярів

Хаотична пряжа затягнула все небо, наче чорна грозова хмара. Рейна вийшла за межі бар’єру і глибоко видохнула. У її свідомості раптом сплила вона.

- Ми знову зустрілися, кровожерлива я, - посміхнулась Рейна.

- Це, взагалі-то, ти кровожерлива я, - відповіла вовчиця, - ти знайшла відповіді на свої питання?

- Так. Звіра ніколи не було.

- Отже, ти мене приймаєш?

- Ні. Адже… ти це і так я.

Рейна розкинула руки в стороні. За спиною засяяли п’ять вовчих хвостів.

- Тера! Йору! Тіл! Дагон!

Вовчиця і пес, збільшившись в розмірах, стояли по праву сторону від дівчини. Дагон, прийнявши людську форму, по ліву. Тіл як завжди сиділа на плечі.

- Коли накажу – повертайтесь у печаті, - сказала дівчина, дивлячись в небо.

- Ще чого, - пхикнула вовчиця.

- Фамільяри тобі не слуги, - відповів Йору, - командує тут вона.

- Я вже казав, що з тобою ніколи не буває нудно? – усміхнувся Дагон, - ти покличеш його?

- Ага… - Рейна подивилась на свою п’яту мітку.

Нитки чорної пряжі неслись на землю, чорним, як смола, дощем. До зіткнення лишались лічені секунди. Рейна скинула руку до неба.

- Александрит!!! – крикнула вона.

У це момент, люди, яких захистив бар’єр принцеси Каї, побачили дракона. Велетенського кристалічного дракона. Одного з прародителів, древнього. Він з’явився лише на мить. У ту саму мить, коли чорна пряжа майже торкнулась землі. У яскравому спалаху пролунав гучний вибух. Він був такої потужності, що сколихнувся океан і затремтіла земля. А потім, все так само раптово затихло. Лише курява піднялась. У пилюці Таск побачив силует. Вона нерухомо стояла і дивилась в небо, немов вкопана, а потім обернулась до нього та посміхнулась.

- Я ж казала, все вийде, - усміхнено сказала вона.

- Рей…

Таск зробив лише крок, простягнувши до неї руку. Один лише крок. Коли тіло її немов вибухнуло багряним феєрверком. Падаючи, вона лиш віддалено чула крики. Пил все ще осідав навколо, понівечена земля пахла попелищем. Її вхопили чиїсь міцні руку. А небо… вона завжди було таким червоним?

- Рейна!!! – це Таск, - цілитель! Негайно!!! Потрібен цілитель!

- Я спробую! – а це вже Лейла. Плаче чи що?

- Як це… чому це сталось?! – Емілія.

- Знайдіть придворного цілителя!!! – Ашар. Зараз його голос такий впевнений. Ще б пак, отримав собі у союзники генералів, Каю, ще й Фарлез підтримує його сходження на престол.

- Не розумію! Вона була в нормі… щойно! – знову Таск. Ну ти чого? Я ж в порядку.

- Віддача двогострого клинку, - о, Еліас, живий, - трясця… вона кров’ю стікає! Та де ж цілитель?! Якби ж тільки Хелісен…

Ааа… Хел помер. Що він казав?..

- Врятуйте її… за будь-яку ціну! Візьміть моє життя. Тільки врятуйте!

Крики зливались в один білий шум. Кров стікала на землю. І хоч вона була нестерпно гарячою, все тіло наче сковував лід. Віддача двогострого клинку…

***

Спираючись на уламки стін, він намагався вийти з зали. Дах обвалився, дивом не зачепивши його. Напевно, пряжа захистила. Дихати було важко. З груде те й діло виривався хрип, повний болю та жалю. Каліопси більше немає. На серці було порожньо. Яку мету він переслідував весь цей час? Чи було у нього власне бажання? Хоча б якесь?

Він поглянув на розбитий імператорській трон. Ось вона, його мета. Трон, корона, імперія. Лише для нього та напівкровок. Щоб ніхто і ніколи не міг їм нашкодити. Щоб дітей не забирали у матерів, щоб не проводили ганебні, нелюдські експерименти, щоб не проливалась більше кров. Цього він хотів. Чому ж тоді… не зупинився? Він тримав все у своїх руках. Жінку, корону, імперію.

- Алене…

Він обернувся на голос. Зміїна діва крокувала до нього.

- Нага… - простогнав він, - ти повернулась… я знав, що ти повернешся…

Вона мовчки йшла до нього. Щось у її погляді його лякало. Вперше в житті, він чогось злякався. Задкуючи, він не зводив з неї очей.

- Допоможи мені, Нагайно… - прошепотів він, - потрібно зібрати всіх, хто лишився. Потрібно повернути… ми маємо… повернути…

Нагайна наблизилась впритул. Ален тремтів. Тіло не слухалось. Зміїна діва розкрила йому свої обійми і обхопила його лускатими руками, пригортаючи його скривавлене тіло до себе.

- Нага… ти завжди… була поряд…

- Я завжди… на твоєму боці.

Вона торкнулась пересохлими губами його щоки. Лезо кинджала увійшло під ребра різко, з характерним звуком. Ален востаннє глянув на неї невидячим поглядом. Його тіло обм’якло у її руках.

- Ми йдемо додому… - прошепотіла вона, - йдемо додому…

- Нагайна!.. – у зруйнований зал забіг Еліас.