Розділ 20. Два монстри

Про те, що учень Рейни вибив вітраж у королівській бібліотеці, а сама вона разом з Хелісеном влаштувала тренувальну бійку посеред трояндового саду покійної королеви, знав вже весь палац. І навіть за його межами вже ширились чутки, що Біла вовчиця знову наводить шуму в столиці. Прислуга та придворні шепотілись на кожному кроці, скоса поглядаючи на новоприбулих. Асперу було некомфортно від всіх цих поглядів. А от Рейні і членам Вовчого загону було взагалі байдуже, вони звикли. Плітки, зневажливі та осудливі погляди, кинуті з-під лоба вже давно стали частиною їхнього життя.

Після вечері, Її Високість наказала супроводити всіх по кімнатах. Сонце вже опустилось за обрій, потрібно було відпочити перед завтрашньою дорогою. Та Аспер все ніяк не міг заснути. Ліжко було великим і здавалось пустим. Подушки були занадто м’якими, ковдра занадто пухкою, місячне сяйво у вікні занадто яскравим. І взагалі, все тут було не те і не так. Ще й звуки з кожного кутку палацу, що не засинав ні на мить, подразнювали чутливий лисячий слух.

Години зо дві, Аспер крутився під ковдрою. Сон ніяк не йшов. Юнак ніяк не міг впорядкувати думки, що роїлися в голові. Здавалось, що все це відбувається не з ним. Всього декілька місяців минуло з того дня, як їх із Сафією мало не вбили Білі плащі. А сьогодні він вже у королівському палаці Фарлезу. Чи міг він уявити собі, що доля обернеться саме так? Він так довго тікав, але від чого? Вони із Сафією ніде не затримувалися надовго. Постійно в дорозі. І ніде він не відчував себе в безпеці. Після пробудження сили генерала все стало ще гірше. Але тепер… у Академії, поряд з принцесою та іншими генералами, йому вперше в житті не хотілось нікуди бігти. Його ламало з середини від цієї раптової покори. Він відчайдушно чинив супротив цим почуттям. Та чомусь все його єство хотіло скоритись, лишатись поряд із ним. Навіть дорога з Рейною видалась йому цікавою пригодою. Лис відчував, що цій дівчині, про яку він майже нічого не знає, він готовий довірити життя і захищати її так само. Хлопець сів на ліжку і зітхнув.

- Ні, так точно не засну… - пробурмотів сам собі.

Він встав. Пройшовся по кімнаті. Відкрив вікно. Холодне осіннє повітря пробирало до кісток. Було спокійно і тихо. Та раптом лисячі вуха вловили нові звуки.

- Зупинись хоч на мить! Та що з тобою?!

- Я думала, ми вже все обговорили.

- Ні, не обговорили! Ми зупинились лише тому, що нас знову підслуховували.

- У будь-якому випадку, це вже не має значення.

- Ще й як має! Хіба я можу стояти осторонь? Якщо він знову тебе поранить…

- Це тебе не стосується!

- А я так не думаю! Впевнена, що тепер все буде інакше?

- Я про це не думала.  

- Тоді чому?! Готова дати йому другий шанс, коли мені не дала і першого?

Аспер, сам того не помічаючи, притулився вухом до дверей. Голоси належали Рейні та Хелісену. І їх розмова ставала дедалі цікавішою. Аспер навіть подумав про те, що це дуже неввічливо з його боку і потрібно повернутися у ліжко. Тому він притисся вухом до дверей ще сильніше.  

- Тобі не потрібен був шанс.

- Знову вирішуєш за нас двох. Хах… не знаю, чому мене це дивує. Ти завжди приймала всі рішення самостійно. А що, як я у тебе закоханий?

- Ти ніколи не кохав мене, Хелісен. Зараз тим більше.

- І чому ти так у цьому впевнена?

- Тому що ми однакові.

Навіть крізь закриті двері, Аспер відчув, що Хелісен у ступорі.

- Ти шукав того, хто допоможе тобі заповнити порожнечу. Когось, хто змусить цей біль затихнути. І знайшов втіху у мені. А я у тобі, Хел.

- Хіба не зручно?

- Ми не бачились більше року, але твоє ліжко не було порожнім. Хіба це любов?

- Я просто…

- Що?

- Добре, добре, здаюсь. Але якщо він знову зробить тобі боляче, я обірву йому крила.

- Ти явно не так мене зрозумів.

- Не важливо, що ти говориш. Твій погляд набагато красномовніший. Добраніч, Рей.

Кроки Хелісена затихли. Аспер нарешті наважився прочинив двері. Рейна стояла посеред коридора і дивилась золотокрилому у слід. Її вовчі вуха зреагували на звук позаду. Аспер помітив, що коли заходило сонце, вона не ховала їх, здавалось, просто втомлювалась тримати під контролем чари маскування.

- О, - поглянула вона на нього, - ми тебе збудили? Пробач.

- Та я просто заснути ніяк не міг, - Аспер потупив погляд, - ти в порядку?

- В нормі, - кивнула Рейна.

- Хочеш… - лис завагався, - хочеш поговорити?

Його питання було неочікуваним. Рейна на мить розгубилась.

- Ніяк заснути не можу, - одразу ж почав виправдовуватись Аспер, - якщо ти втомилась, то я не наполягатиму.

- Чого б і ні, - знизала плечами Рей.

- А… зайдеш? – Аспер відчинив двері і запросив її у кімнату.

Вони сіли у м’які крісла біля вікна. Місячне сяйво розтікалось по кімнаті. Хвіст і вуха Рейни відблискували сріблом. Аспер навіть на мить задумався, що між ними є щось спільне. Обоє ойо хижого типу. Вовчиця, лис. Зараз важко було впізнати у Рейні напівкровку.