Розділ 13. Порожнеча

Він знову стояв на тому скелястому схилі. Внизу морські хвилі безжально бились об гостре каміння. Дихати було важко, йому наче стисло легені. Це було так нестерпно боляче...

- Ну що? Так і будеш тут стояти? – почув він голос позаду.

- Ти ж та… - в’яло промовив він, - фамільяр Еліаса. Як тебе там… Каліопса?

- Як грубо,  - хижо посміхнулась мерроу, - але якщо пам’ятаєш мене, то і маєш пам’ятати, чому ти опинився на цьому схилі, Таск з Дому повного місяця.

Він пам’ятав. Коли вперше його затисли у кут, намагались таврувати, замкнути у Будинку Тіні. Пам’ятав ганебну втечу через ліс, у болоті, холодній воді. Як він ховався, наче загнана здобич, накладав маскуючі чари, сидів канавах та печерах, ледь дихаючи, плутаючи сліди. Лише б тільки не тавро, тільки не Будинок Тіні, тільки не чорні крила. Чи зміг би він знову повернутися до неї таврований? Як би вона дивилась на нього?

Коли вдавалось перепочити, він подовгу не міг заснути. Його переслідували кошмари. Крик Лейли він чув щоночі. Йому являлась у сні поранена Рейна, яку тримає в своїх обіймах чорноволосий келпі, хижо посміхаючись, наче натякаючи, що Таск більше ніколи не торкнеться її. У снах вона завжди дивилась на нього з осудом, завжди йшла геть. І це було нестерпно. Нестерпно не бачити її щодня, не торкатися її, не чути її голосу. Він ненавидів себе за те, що навіть після того, як Лейла зруйнувала себе, після трагедії, що відбулась, він все ще думав лише про Рейну. У ті короткі миті, коли йому вдавалось заснути, він прокидався, обливаючись холодним потом, задихаючись від того, як власне безсилля стискало груди.

- Боягуз… жалюгідний… нікчемний… ненавиджу тебе! – кричав він своєму відображенню у воді, - ні на що не здатен! Ти нічого не зробив! Лейлу не захистив! Рей не вберіг! Нікого не врятував! І втік… як хробак! Ховаєшся по ямах і лісових гущавинах.

Так минуло півроку. Важких, холодних і самотніх півроку. Коли він зрозумів, що його ніхто не переслідує, він вперше зірвався. Він хотів її побачити. Так сильно, що декілька місяців витратив на вдосконалення своєї пряжі маскування. Він знайшов її. На тренувальному полі королівських гвардійців. Дивився здалеку, навіть не наважуючись наблизитись. Її волосся стало ще довшим, а погляд охолонув. Минув майже рік, а вона так подорослішала… тренувалась до знемоги, лишалась на полі до останнього, сама остання йшла на вечерю, обіди взагалі іноді пропускала. Така сильна, невтримна, рішуча. Вона наче лишила все позаду і рухалась вперед. Тоді він вперше це відчув. Такий нестерпний біль, що рвав душу на частини, вивертав кістки, стискав серце, як у кліщах. Боляче… біль, від якого хотілось вити звірем. Дивитися на неї, стояти з нею поряд, торкатися її… він більше не мав на це права. Чи вартий цей світ того, аби прижити у ньому ніколи більше не промовивши її ім’я?..

   Так він на тому схилі і опинився. І погода тоді була такою ж, гнітючою. Як? А головне, коли? Коли він так сильно у неї закохався? Це дійсно було справжнє кохання? Чи може одержимість? Якби він сказав їй про свої почуття? Якби встиг? Вона відповіла б взаємністю? Чи пішла б вона за ним? Розділила б з ним вигнання? Як давно він став залежний від її присутності? Та він зганьбив себе. Він втік, зрадивши її довіру, покинувши її саму. Хіба гідний він того, щоб ще коли-небудь торкнутися її руки?

- Ось так… - мерроу легенько штовхнула його в плече, - ти справжній боягуз. Зрадив довіру старійшини, покинув свою принцесу напризволяще, лишився найменшого шансу бути поряд з тою, кого кохаєш. Хіба щось змінилось? Що тоді, що зараз. Ти просто утікач. Поки тебе не було, у неї було життя. Думаєш, вона покірно чекала на тебе? Поки ти зберешся з думками і повернешся? Вона вже належала іншому… те, чого ти так бажав, отримав інший сприган. Кращий, сильніший. Той, що був поряд, коли вона того потребувала. А ти злякався… тебе там не було. Коли їй було боляче, страшно, нестерпно. Вона переживала втрату друзів сама. Думаєш, таке пробачають? Ні. Ти для неї чужий. Тобі ніколи не наблизитись. Тож, чому б тобі не?..

- Що, хлопче, поганий день видався? – голос перервав палку промову Каліопси.

Таск обернувся. Йому було років 50 на вигляд, з древніх. Скроні вже торкнулась сивина, під очима павутиння зморшок, жорстка неохайна щетина на обличчі. Одягнений у дорожній плащ, він обережно підходив ближче. Його кроки були такі тихі і невагомі, наче він був котом.

- Не думаю, що воно того варте, - промовив він, намагаючись перекричати порив вітру.

- Ви ж нічого не знаєте… - сказав йому тоді Таск.

- Ну, тут ти правий. Та я знаю, що будь-що можна виправити, поки ти ще дихаєш. Хіба ти справді хочеш, щоб все так закінчилось?

Таск мовчав, а чоловік продовжував.

- Впевнений, тобі є до кого повернутися. Чому б тобі?..

- Більше ніколи! Я більше ніколи не зможу… повернутися! – голос Таска тремтів.

- У такому стані – точно ні, - похитав головою чоловік, - та чомусь мені здається, що більше за все на світі ти хочеш саме повернутися.

І він був правий. Більше за все на світі. Повернутися. Знову відчути тепло, що дарувала її посмішка. І він відступив. Чоловіка звали Алель. Він був командиром невеличкої банди найманців. Взяв його під крило, навчав, допомагав, зробив частиною команди. Він відкрив йому світ гільдії найманців, показав інший бік вигнання. Алель став його наставником, був наче другий батько, хоча Таск і першого не знав. У нього завжди був тільки дід… через гільдію на нього вийшов глава роду Вітрокрилих і запропонував роботу. У своїх мандрах він вчився, тренувався, рухався вперед. Припинив жаліти себе. Вчився жити наново. Так одного разу життя звело його з Нагайною…