32.2

– Де? – вкрай фальшиво перепитала Юлка, сподіваючись, що очі призвичаяться до нового освітлення, а не витечуть разом зі сльозами.

Інопланетянин розтиснув пальці, розвернув її за плечі до телепорта, сильно штовхнув уперед, на котрогось із підлеглих, що бігали навкруг, з’єднуючи ледь помітні пучки світла, і щось наказав тому булькочучими звуками, не призначеними для перекладу. Звісно, заперечень не було ні інтонаційних, ні мімічних, натомість підлеглий тип рвучко смикнув Юлку за собою і, коли вона не втрималася на ногах, потяг за рукав як неживий предмет через пороги, кабелі й чужі незграбні кінцівки. Позаду лунали роздратовані команди й пригнічені голоси істот, звиклих виконувати всі розпорядження без обговорення.

Біля кімнати телепорту сірий зупинився, відпустив Юлку і почав поєднувати промені, щоб відчинити двері. Вона підхопилася, не відчуваючи болю, хоча на колінах чітко проступали темні плямки, а руки ледь ворушилися й спонукали перевірити, чи на місці суглоби.

Різкий наказ, вочевидь, мав на меті прибити її до місця в очікуванні… Чого? Права померти одночасно з усіма?

Двері відкрилися. Юлка замахнулася, щоб штовхнути туди інопланетяна й повернутися до ілюмінатора, але їй на плече лягла важка рука головного сірого, надавила сильно, до відчутного болю, причавила Рікардо й змусила його з писком висунути вуса поза коміром.

– Ти… ти…

Перекладач заїкався. Агресор белькотів щось таке, чому не було аналогів в українській мові? Він темнішав і надувався, складки його шкіри немов жили своїм власним життям і то піднімалися, то опадали, малюнок на тілі розширювався, а щілини ротів кривилися й могли ось-ось розділити голову натроє.

– Що ти зі мною зробила, відьмо?! – нарешті вигулькнула фраза, придатна для перекладу. – Ти заплатиш за все! А це ще що таке?!

Сірий спробував витягнути щура, але досить швидко облишив цю справу і взявся зганяти злість на підлеглому, який від стресу втратив усі свої смужки й бородавки і не смів відповісти ні словом, ні жестом, тільки розхитувався туди-сюди як товстий маятник.

– Час у телепорт, – зашепотів Рікардо. – Нумо, обережненько, зліва від цього блідого типчика… Чого стоїш?

– Вмієш користуватися телепортом? – Юлка кинула погляд на кімнату, де не було нічого, хоч віддалено схожого на панель управління, хай навіть променеву. Та й взагалі там не було нічого, крім сірих стін, чорних наліпок на підлозі і білих кристалів на стелі. – Справді? Підгледів у їхніх головах? А куди вирушимо? В туманність Кальмарів до їхнього пришелепуватого уряду влаштовувати переворот? Це ж нереально.

– Вирушимо туди, куди нас відправить головний кометорегулятор, а відправить він нас за останніми нашими координатами – у шатл, хоча волів би неприцільно на Землю, – на диво врівноважено відповів Рікардо.

– Звідки знаєш? Він дивиться так, наче планує відправити нас або у свій шлунок, або у відкритий космос.

– А ти плануєш взяти його в заручники кишеньковим ножем і змусити відхилити комету. А потім, мабуть, поселишся тут із ним під боком, щоб відхиляти кожну наступну загрозу, і житимете ви недовго й нещасливо, поки торпеда чи довгоочікуваний колапс не припинить ваші страждання. Як бачиш, я знаю все.

– Я такого не планувала!

– Ні? А я б планував, я ж істота з манюсіньким мозком. Давай у телепорт, поки ця сіра туша не змінила плани! Мені не подобаються її розумові процеси, вони занадто дегенеративні й нестабільні.

Юлка скоса глянула на розлюченого головного сірого й бочком позадкувала до дверного отвору, впевнена, що Рікардо помилився.

– Але нащо? – запитала, топчучись біля порогу. – Це ж нічого не змінить.

– Ну то залишаймося й будьмо їхніми домашніми тваринками.

– Нам треба щось зробити з кометою! Знаю, це звучить тупо й безнадійно, але зараз ми єдині зацікавлені істоти з Землі, які дісталися аж настільки близько до кореня проблеми. Не можна просто махнути на все рукою в останню мить і піти собі помирати без докорів сумління! Комета має значення.

Щур почухався задньою лапою, заплутався кігтем у нитках светра і повис догори дриґом.

– Котра з них? – Він крутився в Юлки на спині як дряпучий масажер, але вона була поглинута думками й не відчувала навіть лоскоту. – Ця вже поза грою, до наступної ми не доживемо. Вперед.

– Ти про що?

Головний сірий штурхонув Юлку в портал із такою силою, що вона надкришила кінчик зуба, а Рікардо прорізав їй боки всіма кігтями чотирьох лапок.

– Що б не сталося далі, це тільки твоя провина, відьмо! – проскрипів перекладач із паузами, настужно підбираючи слова. – Здохни якнайшвидше у найжахливіших муках совісті! І знай: ти виграла битву, але не війну, за мене помстяться найкращі з найкращих, а тобі не судилося запам’ятатися нічим визначним, крім масового вбивства найблагородніших із нині живих! Закликаю всі кари на твою прокляту голову!

– Га? Яку битву? Кого я вбила?! Землян?! Ви звинувачуєте мене в тому, що я не зупинила вас?! Почекайте зі своїми променями, я не договорила!

– А я вже й не пам’ятаю, що ми обговорювали до появи тих огидних істот,– життєрадісно сказала Петрик над самим вухом Юлки. – Здається, зомбі, але це не точно. Що ти там робила цілих десять хвилин? Ми встигли перелякатися. Вони… вони реальні? Настільки ж гидотні, як на екрані? І смердять так само, як видається?