Розділ 31.1. Каральне

Проблема полягала в тому, що в пасажирському відсіку шатла не було ілюмінаторів, зате кожна найбільша продовгувата сіра панель з чотирьох боків виявилася екраном, і всі вони ввімкнулися автоматично, як тільки Пушок пробурмотів: «О, слухається. Тримайтеся. Або ні». Юлка очікувала побачити, що відбувається зовні, чи хоча б щось для розваги під час польоту, чи страшні попереджувальні написи про те, що ця штука не призначена для космосу, всі помруть швидко і без варіантів, натомість її оточила реклама – яскрава, криклива, хаотична, з музикою на межі людського сприйняття і собачого жаху і швидким озвученням різними мовами, серед яких не знайшлося жодної, знайомої хоча б на слух.

– Приємно, що рекламні компанії не втратили віру в Землю, – похмуро сказала Петрик, уникаючи дивитися на нестерпне мерехтіння навколо, від якого не рятували навіть стулені повіки. – Це як наш місцевий безхатько досі впевнений, що я стану лікаркою і повернуся з тріумфом на хмаринці слави.

– Цільова аудиторія – ті, хто терміново евакуюється і не має куди податися, – пояснив Стас, якому, навпаки, реклама не заважала, принаймні не настільки, щоб не дивитися на неї. – На горі можна швидко нажитися, було б бажання. А зараз увага, – шатл нерівно смикнувся кілька разів, екрани зробили секундну паузу, щось запищало так тонко, що це нагадувало свист із проколотої гумової кульки, – прискорення! І, відчуваю, штучний со-он… Пушку, вимкни, це зайве!

Юлці на коліна застрибнув щур, підліз під руку і притулився, дрібно тремтячи. Вона автоматично його погладила, за що заробила слабкий укус і ображене бурчання, але продовження не було – тварина обм’якла, витяглася, звісила голову і шумно засопіла, пускаючи на підлогу нитку слини.

– Пушку! – знову гукнув рептилоїд. – Вимкни сон!

– Що? – перепитав єті. – Га-а?..

– Перестань, він уже поплив, – зупинив Стаса Антон, якому музика дошкуляла більше, ніж іншим, і він крутився, безуспішно затуляючи вуха коміром, що, здається, анітрохи не допомагало. – Плюс у тому, що сон не запуститься без автопілота і перекриє це божевілля. – Антропоморф втомлено потер лоб, а іншою рукою почухав Мариночку, що страждала від чужорідних звуків ще більше за нього. – Ну чи навчися пілотувати за три хвилини і перероби все як забажаєш. Можеш не позіхати мені холодом в обличчя? Дратує.

Юлка виявила, що розпласталася в кріслі, повторюючи всі його незвичні вигини, а це означало, що скоро вона не зможе поворухнутися від болю в спині. Змінити позу? Але кінцівки були як желе, думки пригальмовували, очі поступово закривалися, голова не трималася вертикально… Кепська програма. В кіно штучний сон наступав миттєво, а тут за час тривожного очікування в напівпритомному стані можна втратити останні нервові клітини.

– Цей ваш, що назвався Сонцесяйним, був там головним! Його притягли як полоненого, але він заговорив, обіцяв усяке, переконував, і зрештою вивів бункерних у світ! Він бос! Головний бос! Все веде до нього! – закричала істота з бункера, яку нарешті спіймало крісло.

Вже не істота. Голос був людським. Юлка не могла перевірити це, бо очі не розплющувалися, але голос точно відрізнявся від попереднього уривчастого напівскавчання.

«Не бос. У зла не буває босів, хіба що представники. Він просто дуже переконливий. Досконала ланка еволюції. Домінувати – це його робота, яка провалилася. Або ж ні, тому що я досі вірю в людство у довгостроковій перспективі», – вона спробувала згадати обличчя атланта, але не змогла. Свого теж. І сусідів по шатлу. Тільки мамине… і мордочку щура.

Погано.

Наступної миті на неї верещали з усіх боків, вимагаючи поваги, вибачень і сплати штрафу за перетин кордону без дозволу, погрожували депортацією, лякали в’язницею і зловтішалися щодо комети.

Реклами не було, і це не могло не тішити, особливо Мариночку.

З чотирьох великих екранів скалилися агресивні сірі пики, і це не належало до приємних відкриттів після пробудження невідомо в якій частині Всесвіту.

– Туманність Кальмарів? – заговорила Юлка, перервавши потік інсинуацій, і запізніло зрозуміла, що прокинулася пізніше за всіх, навіть за Рікардо, який знову сховався під її куртку, а тому пропустила початок розмови і, складалося враження, порушила етикет настільки грубо, що мармизи навколо роздулися й готувалися лопнути від обурення. – Перепрошую.

Гнів сірих полився кількома потоками одночасно, перевантажуючи перекладач. Половина зрозумілих слів губилася серед викриків, писків і скреготу різної тональності, інша не пов’язувалася в речення і звучала як випадкове прогортування словника.

– Ми навіть з атмосфери не вийшли, – ледь чутно підказав щур. – Лише автоматично кинули запит на візу чи що воно там, а ті одразу поблокували все й наказують вернутися і здохнути разом з усіма. Я так розумію, в них десь тут прихований корабель, спостерігають, так би мовити, з перших рядів. Краще помовч, вони неадекватні.

– Якщо неадекватні, то чи не байдуже? – не зрозуміла Юлка, мріючи вибірково заткнути вуха і пропустити хоч частину вереску, від якого у скронях розпускалися вогняні феєрверки. – Гірше не буде.

– Ще й як буде, – пообіцяв Рікардо, не висовуючи й носа. – Ти уявлення не маєш, як легко зробити ще гірше.