30.4

***

Єті був щасливий і грався зі своїм новим надбанням як дитина з довгоочікуваною іграшкою, але поки без толку, тому що неабияку частину його уваги займала блискуча і вгодована морська свинка, іншу – досі свіжа їжа з незвичним присмаком чужоземних консервантів і слабким запахом пластику, а залишок – бункерна істота, що відмовлялася сидіти тихо і намагалася щось сказати чи хоча б показати жестами.

– А тут є отой промінь, яким рептилоїди викрадають людей на досліди для покращення свого генофонду? – невинним тоном поцікавилася Петрик, яка зайняла перше крісло від кабіни в правому ряду і в якої з-під куртки все ще стирчало щось дерев’яне.

– Якщо ти знайдеш у мені хоч один людський ген, я знайду в цьому найдешевшому стандартному шатлі пустоземського виробництва транспортний промінь, – парирував з другого крісла лівого ряду Стас, що досі видихав холодніше повітря, ніж вдихав, і був покритий конденсатом з ніг до голови, через який відклеїлися всі пластирі, але нарешті міг формулювати довгі речення і фокусуватися на кількох темах одночасно.

– Було б непогано, – й далі під’юджувала Петрик. Вона не торкнулася запропонованої їжі, а проковтнула пару своїх харчувальних камінців. Якщо вони й розм’якли від температури тіла, її настрою це не покращило. – Висмикнули б Рантоліона, бункерні й пискнути не встигли б. А так доведеться скинути на них тебе. Ти ж не проти? Потім зберешся. Як завжди.

– Якби в цьому був сенс, я не заперечував би, – слухняно погодився рептилоїд, і Юлку, що сиділа поряд із ним, аж затіпало від буденності, з якою він це визнав. – Але мої розрізнені частини не допоможуть. Більше шансів, якщо підлетіти, налякати і вихопити його звичайним фізичним способом.

– Руками?

– Є інші пропозиції? Охоче послухаю, завжди відкритий до продуктивного діалогу з досвідченими колегами.

Рука Петрик метнулася до куртки. Юлка кинулась напереріз, очікуючи, що зараз ніжка стільця таки встромиться Стасу в груди, і треба принаймні помістити на її шляху майже пустий, але міцний рюкзак, проте ремені безпеки обвилися навколо неї і турботливо смикнули назад у крісло.

Іншосвітянка розстебнула блискавку і почала обмахуватися долонями. Щур доволі в’яло запропонував наступного разу затуляти героя своїм тілом, бо це запам’ятовується надовше.

– Увага, піднімаємося! – запізніло оголосив Пушок і розкашлявся, впустив щось металеве, зашипів на власну незграбність. – А рухатися почнемо трохи згодом, – додав, ковтаючи склади. – Мені справді зле через горло…

Бункерна істота не дала себе зловити ременям і похитувалася в кінці проходу поміж двома рядами крісел, призначених для дванадцяти гуманоїдних створінь з довгими ногами, короткою спиною і вигином в районі попереку. Або ж не для гуманоїдних.

– Бос. Бос, – єдине, що можна було розібрати в її швидкій мові.

І, здається, слово «головний», але щодо цього Юлка могла помилятися.

– А знаєте, кого цей тип вважає босом? – раптом запитала Петрик стишеним голосом і зиркнула на єті, відгородженого від пасажирів чисто символічною сірою перегородкою з тьмяним геометричним візерунком, від якого захитувало. – Нашого Рантоліона, ха-ха! Тому що коли його притягли під землю і почали допитувати вогнем, він не кричав, а намагався спокійно пояснити, що не ворог і що час бункерів сплив, тепер історія пишеться на поверхні і навіть вище. Уявляєте? Цього було достатньо, щоб якийсь жалюгідний сутенер записав справжнього атланта у вороги людства!

– Чисто технічно атланти споконвіку ворогували з людьми, – так само тихо сказав Стас і повернувся до Антона, відмежованого від нього проходом: – Як гадаєш?

– Дурня. – Антропоморф, як і вчені у кріслах за ним, сидів у телефоні й навіть не підняв очей, тарілка з незрозуміло чим стояла на його колінах майже незачеплена і спричиняла інтенсивне слиновиділення у роздутої від об’їдання Мариночки.

Юлка охоче теж залізла б у мережу, аби було з чим.

– Бункерні не виходили на поверхню, – наполягав рептилоїд, трохи підвищивши голос. – Отже, Рантоліон поліз під землю, та ще й потайки від нас. Нащо?

– Заблукав, злякався, провалився… Або ж йому остобісіла наша компанія! Ну чи повіримо пенькам і визнаємо, що він мав спеціальне завдання, – відсторонено перелічив Антон. – Вибирай, що подобається. До того ж чи не байдуже? За кілька годин бункерні однаково вийшли з-під землі.

Стас посмикав ремені безпеки, але не знайшов, як з ними впоратися, лиш зачепив ліктем пусту тарілку Юлки і порадував присутніх металевим дзвоном, скреготом собачих зубів по металу і десятками закликів «Мариночко, обережно!».

– Отож! – Рептилоїда не зупинила невдача, тим паче істота з бункера активно кивала, показуючи, що згодна на всі сто, і спритно ухилялася від найближчих пустих крісел, які намагалися її полонити. – Ті древні релікти поспілкувалися з харизматичним атлантом і вперше за десятки років полізли наверх. Це, м’яко кажучи, вкрай дивний збіг, який потребує розслідування.

– Бос. Бос. Бос, – повторила істота. – Бос.

– Якщо раптом хтось планував запитати мене, що насправді в його голові, не гайте час, там обмежена кількість слів, насамперед на позначення страху, образи і голоду, – заявив щур, досі незвично тихий. Розімліла в теплі Юлка могла б забути про його існування, якби не періодичне смикання рожевого хвоста, що звисав з попереднього крісла і слугував додатковим тригером для Мариночки. – І хіті. Вперше в житті бачу когось настільки зацикленого на… о, вибачайте за дезінформацію, це просто матюки, що супроводжують кожну думку.