30.2

Єті відділився від групи й бадьоро ліз на невисокий слизький горбик, розмахуючи телефоном як прапором в пошуках місця, де краще ловить зв’язок.

– Я на хвилинку. – Він трохи винувато зиркнув на Петрик, яка ображено переминалася з ноги на ногу за два метри від усіх і мстилася за неувагу тим, що чухала собаку за вухом, утримуючи біля себе. – Так буде краще.

– Не йди до будинків, – крізь зуби попередила іншосвітянка, хоча містечко лежало нижче, відділене заплетеними ожиною зарослями, не було жодного сенсу туди потикатися. – Там ще прилітають метеори.

– О, ні, метеори згоряють у повітрі. – Пушок явно не до кінця вловив загальну атмосферу й наближення розколу та переділу дружніх сфер. – Падають метеорити.

– Чи не байдуже?! – викрикнула Петрик, вкладаючи в це набагато більше емоцій, ніж якби мала на увазі астрономію. – Назви різні, суть одна!

– Насправді ні. Грубо кажучи, метеор не проломить тобі… мені голову, а ось були випадки, коли метеорит…

– Заткнися! Звісно, я нічого не розумію, я ж просто дурна невезуча брехлива колонія з забобонного Пустозем’я! Не те що ви, цвіт індивідуалістичного розвиненого світу!

Єті розгублено заточився і з’їхав з пагорбка, притискаючи телефон до себе як останню надію.

– Що ти маєш на увазі? – запитав обережно. – Я тебе чимось образив? Чи не я?

Петрик потемніла до насиченого багрянцю і відвернулася.

Стас прокашлявся, ледь не придавивши щура підборіддям.

– Стане краще, якщо я скажу, що вже не раз замерзав, зростався, регенерував і таке інше, але з часом старітиму, зношуватимуся, не зможу відновлюватися так швидко, як зараз, і зрештою помру, можливо навіть від старості у типовому земному віці? – запитав з награною невимушеністю. – А ще мене можна запхати в оту машину, що робить тирсу. Після такого я не склеюся. Мабуть.

– Оте «мабуть» було зайве, – зітхнув Рікардо, демонстративно розминаючи лапки і хвіст. – Але завжди приємно дізнатися щось нове, хоча для декого з вас ця інформація не стала повною несподіванкою. І для того самого декого, хто біситься без об’єктивної причини, теж! Ой… Все, заткнувся, причина є поважна, але давайте чесно: цей зелений тип не зомбі, він нас не заразить, з нашої колонії не виживуть лише… виживуть усі! Але ненадовго.

Петрик тупнула ногою, посковзнулася і з розмаху сіла на землю. В неї в спині щось хруснуло, але то був лише кілок, що тріснув, зустрівшись вістрям із мерзлим ґрунтом. Єті зробив крок до неї, завагався на півдорозі і відступив.

– Краще затуліть вуха, – дав найдивнішу пораду з усіх, що звучали останнім часом, і підніс телефон до обличчя. – Серйозно. Наперед перепрошую.

Пішли гудки. На дзвінок відповів хтось невдоволений і аж ніяк не сонний, та подробиць Юлка не почула, тому що Пушок закричав так гучно, що в неї заклало вуха і стиснулись нутрощі.

– Чому йому ніхто не сказав, що динамік не передасть цього дикого звуку? – Стас єдиний не схопився за голову, натомість притримав напівнепритомного щура, що звісився як відірваний комір. – Ніяк не розберу, що він каже. Кличе шатл? За координатами… Тікай негайно!

Єті відстрибнув якраз вчасно, щоб уникнути високої блискучої машинерії без видимих вікон, отворів чи зовнішніх пристосувань, що не нагадувала його старий шатл ні формою, ні розмірами, ні поведінкою і рознесла навколо сніг гострим віялом, зависнувши за метр від землі.

– Що мені не сказали? – перепитав настільки хрипко, що було ясно: найближчим часом він навряд чи зможе розмовляти взагалі.

– Виявляється, добре, що не сказали, – ошелешено відповів рептилоїд, протираючи очі. Інші робили те саме, тому що навіть у Мариночки не вистачило кмітливості поберегтися. – Це що?

Пушок непевною ходою найбільш засліпленої і спантеличеної істоти підійшов до гладесенького боку дивовижі розміром як остання цегляна хата знищеного поселення і формою як приплюснуте яйце й повільно доторкнувся до металу.

– Це мій спадок, – промовив гордовито, але нерозбірливо. – Моя ціна. Ніколи б не подумав, що мене оцінять аж настільки дорого! Я ж казав, що не віддам його дядьку! Добре, що той п’яниця не встиг знайти покупців. І добре, що в його халупі тонкі й діряві стіни, з нормального будинку я б не докричався до голосового управління. Сподіваюся, він не зжер морську свинку!

– Шатл? – зачудувалася Юлка.

– Дядько! Думаєте, я не люблю його просто так? Відкрийся, шановний.

Найближча стіна шатла немов роз’їхалася, відкривши позначені яскравими жовтими смужками сходинки і вузький прохід кудись уверх, до приглушеного освітлення і бурмотіння тихої спокійної музики.

– Трап, шановний! – скомандував єті.

Йому довелося повторити кілька разів, перш ніж у землю під незручним кутом вперлась ненадійна на вигляд смуга металу, покрита шорсткими затупленими шипами, а сходинки складися в подобу, певне, ескалатора.