26.4

Телефон на секунду стих, потім дринькання повернулося й до нього додалося дзенькання розхитаних внутрішніх деталей. Це дратувало неймовірно, нібо насміхалося з ситуації й зневажало становище бідак, що згуртувалися біля екрана в очікуванні вердикту від позаземної сили, для якої життя десятків тисяч людей було нічим у порівнянні з…

З…

– Вони ж справді вірять у колапс реальностей! – ахнула Юлка, вражена несподіваним осяянням, але не те щоб сильно. – Ці сірі з екранованої туманності! Їм начхати на Україну, ядерку, можливе витурення, та і на всю Землю загалом! Вони дрижать за свою шкуру і готові нас прибити просто тому що хтось десь припустив манюсінький статистично неважливий шанс на кінець світу, і байдуже, що ми з іншою Юлею вже розійшлися!

– Ясно, що начхати, – погодився Антон. – І не тільки їм, хе-хе. Але будьмо реалістами. Для аномалії такої сили твоєї Юлі недостатньо. Не здивуюсь, якщо сюди справді зігнали всіх проблемних людей, щоб покінчити з ними одним махом. Як в анекдоті, угу.

Телефон надривався і майже підскакував від зусиль пробитися хоч до когось, але на нього не хотіла гарчати навіть Мариночка, воліла обнюхувати й покусувати рухливий рюкзак і завзято молотити хвостом по підлозі, здіймаючи хмари пилу й муміфікованих павуків. Андрій Петрович час від часу кидав їй щось із кишені, змушуючи метатися туди-сюди за дрібкою корму і штовхати присутніх під коліна. Якоїсь миті вона кинулася до їжі, не випустивши краєчок рюкзака із зубів, і Юлка від несподіванки похитнулася, рефлекторно вчепилася хоч у щось і заспокоїла себе нагадуванням про те, що собаки досить сильні створіння, а загальна слабкість – лише наслідок втоми, голоду і стресу.

Зелена рука стиснулася у відповідь і спробувала схопити край рукава. Юлка, забувши всі попередні пориви, скрикнула й відкинула її, не дивлячись куди. Поцілила в Семена Орестовича, але той спритно відбився ліктем у напрямку антропоморфа і почав хреститися то справа наліво, то зліва направо, то хрест-навхрест.

Обрізані кігті вп’ялися в шкірястий дзьоб. Антон застрибав на місці, намагаючись відірвати від себе залізні рептилоїдні пальці, щосили смикав агресивну кінцівку в різні боки і безрезультатно дер власними затупленими кігтями вкриту лусочками шкіру, навіть пробував гризнути передніми зубами, але лиш обслинявив і зробив слизькою.

– А що я казав? – стримано зауважив Андрій Петрович, що встиг відгородитися від зомбіапокаліпсиса столом, моніторами і Мариночкою, яку допустив прямо до кишені. – Ми вже в пеклі. Але маю визнати, що могло б бути й гірше.

– Придушіть мене хто-небудь, я більше так не можу, – нещасним голоском попросив щур. – Я згадав, чому живу самітником. Мені не треба чужого безумства, з мене досить свого ріднесенького! До речі, раптом кому цікаво, лисий пеньок планує когось підсмажити запальничкою, але я б на його місці спочатку скинув шубу. А твоя ідея непогана, Юлко, тільки поки ти лоскотатимеш ту зелену долоню, вона зламає твої останні цілі пальці.

Юлка виявила, що тягнеться до руки Стаса, і поспішно відступила на крок, ненароком штурхнула Семена Орестовича, вибила в нього запальничку й ойкнула, коли слабке полум’я припалило довге хутро.

– Я ж казав, – позіхнув Рікардо. – Чомусь спати хочеться… Ненавиджу цей запах, краще вже горілий пластик, в ньому принаймні ніхто не жив, не мріяв, не кохався, не здох на вимогу моди… Самі переваги.

До горла Юлки підкотила нудота, рот наповнився слиною і сіллю. Хоч смороду й було небагато, та він не спішив розходитися, концентрувався навколо й зайвий раз нагадував про те, що це закрите приміщення з вимкнутою вентиляцією, де кожен запах стає постійним супутником, і вони накопичуватимуться, поки не зникне здатність їх розрізняти, а станеться це… а чи треба рахувати?

Голова Антона змінила форму, дзьоб зник, пальці стали звичайними людськими – на вигляд тонкими і блідими, зате явно чіпкішими і довшими за товсті п’ятипалі лапи. Втім, рука Стаса не розгубилася і не відпала, а прилипла до продовгуватого обличчя антропоморфа і почала методично його обмацувати. Спроби відірвати її, розтиснути пальці по одному, та навіть перетиснути зап’ясток не мали успіху.

Семен Орестович підібрав запальничку і клацнув нею під агресивною рукою. Вогню не було, а запах палива, що йшов від підлоги, і блиск відбитого пластику пояснювали, чому.

Юлка притулилася до прохолодної стіни й спробувала зробити дихальні вправи. Марно. Організм навпаки вимагав дихати якомога рідше і лиш йому доступними способами протестував проти такого життя.