26.2

Юлка заглянула в перекошений і погнутий ліфт. Нуль шансів, що він стане вертикально і зрушить із місця, навіть якщо припустити, що шахта не завалена. Ще й якісь темні плями зверху і знизу… В тьмяному світлі жовтих коридорних ламп не розбереш, чи то вм’ятини, чи сліди якогось енергетичного впливу, про джерело якого краще не думати. І тріщина в стіні з різким запахом горілого. Ну звісно, як же без цього? Треба ж щоб щось займало голову замість нормальних ідей.

Семен Орестович відсунувся в тінь і старанно обмацав панель, достатньо замасковану, щоб не кидатися в очі. За мить його тіло підсвітилося червоним, але лякатися було ніколи – трішки кульгава Мариночка побігала туди-сюди й розвіяла злі чари зловісного освітлення.

– Заходьте, хоч посидимо наостанок, – запросив учений, входячи у велике приміщення з грубими старомодними екранами й обширною колекцією перемикачів та кнопок, залите миготливим багрянцем. – Тільки нічого не чіпайте. З крайнього комп’ютера можете лізти в інтернет, якщо він ще є, до першого не підходьте за жодних обставин, він замінований. Безпровідного тут нічого нема, вибачайте. Петровичу! Ходіть сюди, треба подумати. Все-таки я більше довіряю вітчизняному виробництву, ніж позаземним силам, тому вважаю, що застрягли ми надовго.

– Навічно, а не надовго, – буркнув Андрій Петрович, розминаючи шию. – Дістало. Нас навіть не спишуть по-людськи, ми ж не рожеволосі агенти з засекреченої структури.

– Майте совість, колего, не нагнітайте!

Наступної миті сталися три речі.

Перша: обновилася сторінка новин. У ній не знайшлося місця астероїду, тому що всю увагу захопила комета з (сюрприз…) непередбачуваною траєкторією.

Друга: в кутку на низькому столику задереньчав телефон, але не мобільний і не віртуальний, а масивний чорний апарат з круглим диском і звуком тракторного мотора.

Третя: Мариночка вибрала саме цей момент, щоб кинути Юлці під ноги зелену лускату руку з темними кігтями.

Хтось лаявся, хтось верещав, хтось рахував свій пульс і робив дихальні вправи, хтось стрибав як шалений, збадьорений загальним галасом, а хтось невідривно дивився на напівзамерзлу (напіврозмерзлу?..) кінцівку і намагався згадати, як це – кліпати, бо очі вже вилазили з орбіт від перенапруження.

– Гаразд, беру свої слова назад. Комета – це сильно. Нам кінець. Саме час навернутися до якої-небудь релігії. Ваші пропозиції? – холоднокровно сказав Семен Орестович, заглядаючи в екран, від дрижання якого у Юлки паморочилася голова. – Хотілося б щось без реінкарнації, життя одноклітинної водорості не для мене.

– Ми померли ще у вісімлесят шостому, а це те пекло, на яке ми заслужили, – поділився своїми здогадами Андрій Петрович. – Атеїстичне.

Телефон замовк, і несподівана тиша навалилася горою, виділила кожне важке переривчасте дихання, підкреслила ледь чутне попискування моніторів, підсилила примарні шерехи й звук крапель, що падають на метал з пристойної висоти.

– Не думав, що ця штука це працює, – зауважив Семен Орестович, судомно тиснучи на високу запилену клавіатуру й навряд чи розуміючи: це не клавіші не реагують, а зависає геть усе. – Рахунки вже років десять не приходили. Тупо буде, якщо турнутих досі не відрізали від телефонної лінії.

– Зв’язок внутрішній! – Андрій Петрович не міг триматися рівно й розкачувався з боку в бік, його погляд раз у раз стрибав до найпершого комп’ютера, але одразу ж сполохано виляв убік. – Але так, не думав, що воно хоч до чогось під’єднане. А що то за дроти вилазять зі стіни? Та чи не байдуже?.. Що там по кометі?

– Екстрасенси озолочуються, бо прогнозують переродження і загальний рай, а науку ось-ось оголосять шарлатанством, бо вчені не можуть за п’ять хвилин побудувати суперракету для перехоплення, – здвигнув плечима Семен Орестович. – Нічого нового.

Юлка підняла зелену руку. Чомусь здавалося важливим забрати її з підлоги й покласти десь подалі від грайливої Мариночки, байдужого Антона і недбалих учених. Їх вистачило лише на короткий переляк, неприховану огиду й швидке перемикання уваги на речі, що мали значення особисто для них. Навіть щур зарився у пропахлий антисептиком рюкзак, пошепки рахував хвилини і не ліз із зауваженнями. Хіба що собака розділяла прагнення Юлки й не цікавилася астрономією, але її слиняві старання ґрунтувалися на бажанні гратися з новою іграшкою.