25.5

Антон нарешті розминувся з Андрієм Петровичем, подав тому відірваний шолом із фольги і тепер чекав, поки Юлка спуститься до підніжжя сходів. Вона не спішила.

– Бункерні бачать, що відрізані від світу? – запитав антропоморф людей з лабораторії, які колупалися в панелі й ніяк не могли домовитися, йде таємний код справа наліво чи зліва направо.

– Вони ж не тупі, – здвигнув плечима Семен Орестович, відступаючи й визнаючи досвід молодшого колеги. – Ясно, що бачать, тож нікуди нас не пропустять за жодну ціну, щоб там не намовляв мозковий паразит.

– Що вони можуть зробити?

– Назовні точно не підуть, бо бояться витурення. Лазитимуть під землею й шкодитимуть, де зможуть.

– А ядерний потенціал?

Учені зашипіли одноголосно і неприємно, наче мали пояснювати щось очевидне тисячний раз.

– Звідки? – кисло поцікавився Семен Орестович, розтираючи тонкі бліді зап’ястя. – Пускові може й робочі, а що запускати? Та навіть якби щось було, назовні точно нічого не вилетіло б, це ж вам не іграшки. Міжнародні домовленості – це добре, прогресивно і гуманістично, але ракета полетіла б на Київ, не в заокеанську штаб-квартиру, тому самі розумієте, дещо довелося порушити. З потенціалу там хіба що малий реактор, якщо ще не доламали. Зате в бункерних гарні умови для вирощування наркотичної плісняви, не боялися б вони вийти – озолотилися б. Ви хіба взагалі не цікавитеся політикою? Воно ж уже кілька тижнів несеться, наче дамбу прорвало в кінці лютого, з усіх щілин преться ностальгія за прекрасними дотурнутими часами, величною епохою сили і культури, тьху. Зважаючи на попереднє замовчування цієї теми, пропаганда цвіте й пахне, її жеруть відрами й замовляють ще.

– Ви вірите в Протокол 3?

Андрій Петрович ударив кулаками в стіну, зашипів від болю і відійшов, даючи змогу Семену Орестовичу спробувати свої сили і пам’ять.

– Звісно, – відповів на питання, що адресувалося не йому. – Але не в його функціональність через майже три десятиліття після розробки. Ми тут хоч по троху, але хазяйнували на свій лад і, так би мовити, прибирали лишнє й небезпечне, доліплювали потрібне, блокували застаріле, вимикали незрозуміле, та й бункерні активно пиляли все, що могли, боялися зовнішнього контролю і внутрішніх пасток. Не виключено, щось десь і вибухне, але загалом… Хіба що дуже-дуже не пощастить.

– Глобальний конфлікт? – Антон ніби не помітив, що співрозмовник змінився, попередній повністю поглинутий кнопками і власним безсиллям.

– Не маємо повноважень це коментувати, але… Згадайте, як готували Будапештський меморандум. Якщо шановні партнери захочуть нас розмазати, обійдуться й без приводу.

– Інші бункери?

– Ніколи не взаємодіяв, але вважаю, що небезпечні насамперед ті, де є приплив свіжої крові і сучасних технологій. Наш сидів тихо як мишки, нюхав свою плісняву, тутурнутих зневажав за слабкість, навіть у загальну істерію ліз неохоче, поки не вдарила аномалія. Абсолютно певен: якби не це, вони б до смерті плювалися отрутою в інтернеті й запрошували повій за рахунок співчутливих донатерів.

– А астероїд?

– Ну… Питання в тім, чи захочуть ті, що мають змогу, змінити його траєкторію хоча б на турнуті землі. Особисто я переконаний, що ні, але раптом щось у лісі здохне? Буду приємно здивований. Семене Орестовичу, а чому ви ігноруєте найнижчий ряд кнопок і тицяєте десь над верхнім? Змістіть руку!

Нарешті правильну комбінацію було знайдено й учені ступили в широкий ліфт з блимаючою лампочкою, призначений для переміщення цілої команди. Схарапуджена Мариночка не хотіла туди йти, але жменя собачого корму в кишені Андрія Петровича зробила свою справу. Антон теж озирався невпевнено, і хоча він уже неодноразово висловлював свою позицію, Юлка бачила: його не влаштовує покинути половину команди на милість вцілілих турнутих.

А ще він із тривогою поглядав на собаку, і це було трішечки смішно, тому що Мариночка не реагувала на нього взагалі, навіть нюхати лінувалася.

– Можу дати безкоштовну пораду, – м’яко промовив Семен Орестович, витираючи обличчя вже мокрим від поту рукавом. – Візьміть досвідчених людей зі зброєю та захистом і зайдіть до бункерних ззовні. Це єдиний шанс. Звідси ви точно нікуди не дістанетеся хоча б тому, що все давно заблоковано намертво і з нашого боку, і з їхнього. Їдьмо. В нас є або хвилин п’ять-десять, або пів години, або ціла вічність.

Юлка оглянулась, але навколо не було нічого, крім пітьми і слабесенького освітлення, що не могло її розігнати. Вперед бігла темінь чергового коридору, позаду гриміло і брязкало, зачиняючись навік.

– Ходімо, – тихо сказав Антон і з зусиллям відвів погляд від висолопленого язика Мариночки. – Вибору однаково нема.

– А пеньки вважають, що є, – подав голос щур. – Не стільки вибір, скільки напрям. Але там нас чекатимуть і пристрелять одразу як вони Стаса.

– Це маніпуляція! – обурено скрикнув Андрій Петрович, хапаючись за потилицю. – Як ви смієте? Ми до вас з усією душею, а ви…

Юлка зайшла в ліфт, антропоморф ступив слідом і відгородився нею від собаки, яка встигла відсунутися в самий куток і явно не палала бажанням підходити ближче, лише поглядала спідлоба й напружено помахувала хвостом. Здається, Мариночку тримав на відстані запах червів, якого Юлка не відчувала, але розуміла, що вони з Антоном просякнуті ним наскрізь.