25.4

– Стій! – шикнув Рікардо, коли Юлка розігналася й орієнтувалася тільки на ліхтарик Семена Орестовича. – Ти вже його обігнала.

– Андрію Петровичу! Що відбувається?

Вчений ледве сунувся і не мав сил навіть сопіти, не те що говорити.

– Протокол 4…

Не факт, що Юлка почула правильно чи що не вигадала це сама.

– Вони відрізають бункер від будь-яких зв’язків із зовнішнім світом, щоб усе стихло й повернулося до стандартної безпечної дурки, а далі хай хоч потоп, їхня місія виконана, – підказав щур. – Проблема в тому, що це треба зробити швидко, щоб ні внизу, ні зверху не здогадалися про саботаж, і вчасно підключити імітацію… штучний інтелект чи що? Одним словом, якусь натреновану модель, що вдаватиме, наче тут усе як було завжди, хибна тривога, заворушення помилкові, розходимося, панове, ядерна війна відміняється, а про астероїд і дипломатію хай думає хтось інший.

– Як щодо Протоколу 3?

– Вимкнеться, якщо все мине гладко… вони так вважають, не я, це не моя брехня, особисто я впевнений, що це місце підірветься до біса! – голос Рікардо поступово ставав голоснішим, а тон роздратованішим. – І той перший пеньок теж підозрює, що вони витягли білет в один кінець, але прикидається, щоб мотивувати цього, з нервами і тиском.

Андрій Петрович перечепився і навалився на стіну. Там, де його спітнілі долоні і щока торкнулися поверхні, проступило слабке зеленувате світло. Антон посвітив туди й отримав побажання запхати телефон подалі, бо сліпить, але Юлка встигла роздивитися дрібні плоскі лишайники, які покривали цей відрізок коридору й реагували на вологу, що щур продемонстрував особисто методом влучного плювання.

– Вже близько… – прохрипів учений. – Там жовті, а треба дійти до червоних…

Антропоморф підтяг його у вертикальне положення, проте Андрій Петрович уже не міг тримати рівновагу й довелося підтримувати його, що не сприяло доброму настрою Антона. Ще й Мариночка повернулася, крутилась під ногами, витиралася об одяг і намагалася просякнути все своїм запахом. Вона заважала, але її безтурботна присутність підказувала, що Семен Орестович дійшов до мети й чекає інших, та й піднята лапа виявила жовту зону і трохи підняла загальний бойовий дух.

– Перемкнемося, і додому… – бурмотів учений. – Просто перемкнемося…

– Внизу троє наших людей! – Юлці не подобалося, що вона має постійно про це нагадувати. – Спочатку треба витягти їх!

– А чого вони туди полізли? – Андрій Петрович віддихувався досить швидко. – Я їх туди не посилав.

– Ви стріляли в нашого співробітника!

– А чого він не сказав, що він не з аномалії? Чи ми маємо вітати хлібом-сіллю кожного, хто шастає тут серед ночі на фоні примарних танків?

– Навіть не заперечуєте? І те, що ви здали нашого… ем, начальника бункерним, теж має важливі причини, які вас виправдовують?!

Юлка кинула це навмання, пам’ятаючи, що бункерні не виходять на полювання, очікуючи гарячі заперечення і обурення, просто щоб дошкулити й помститися за Стаса, але Андрій Петрович навіть не змінив тон.

– Га? Здали? Він сам до них постукав для конструктивного, тьху ти, діалогу, ми тут до чого? Спитав би нас, ми б відповіли, що з бункера виходу нема, якщо ти не повія. Але він знав, куди йти і як проситися всередину. Паролі і все таке, розумієте? Чи ми винні і в тому, що турнутим начхати на його повноваження і раціональні пропозиції? Я так не думаю. Зрештою, кожен має право обрати свій спосіб самогубства.

Мариночка вкотре підняла лапу, і цього разу стіна засвітилася слабким червоним із вкрапленнями білого.

– Мутує, – зітхнув Андрій Петрович, явно не відчуваючи ні найменших докорів сумління. – Попереду дуже круті сходи, і не кажіть, що я не попереджав. – Це стосувалося Юлки, яка не покотилася вниз лише завдяки вчасній підказці щура. – Посвітіть-но праворуч! – Учений змахнув долонею лишайник з панелі й почав натискати кнопки без позначок через одну та дві. – Останній блок, далі тільки командний центр. Семене Орестовичу! – крикнув він вниз, тримаючи палець над останньою. – У вас там що?

– Відрізано, імітуються проблеми зі зв’язком, вантажиться заміна, – долинула приглушена відповідь. – Не довіряю я цим штучним мізкам… Звичайна ботоферма набагато надійніша, але що маємо, те маємо. Є. Ну, що сказати? Моторне. В соцмережах пише як живе, ніколи б не відрізнив, таку концентровану ненависть підробити нереально. Скаржиться на блокування основних акаунтів, рекламує нові… Все, приєдналося до запасного сервера й подвоїло зусилля. Не впевнений, що працюватиме нормально, якщо тут усе гигне, але хай хоч щось… Справді все, час на вихід. Мариночко!

Собака підбила Антона під коліна й погуркотіла вниз разом із ним. Андрій Петрович штурхнув Юлку в спину, підганяючи, натиснув останню кнопку і побіг за Мариночкою, але налетів на антропоморфа й вони разом почали ловити рівновагу і вгадувати, скільки ще під ногами сходинок. Семен Орестович вийшов до них, засліплюючи ліхтарем. Він кричав на собаку, що заважала вільно розійтися, на колегу, що забув про час, на «агента», що не мав ні совісті, ні користі, на космічного паразита, що ніде не пропаде, і на Юлку – без озвучення причини. Це було несподівано і неприємно. Вона не вважала, що їй кожен винен послугу, але й не очікувала грубощів на рівному місці, та ще й коли до апокаліпсису залишилося хвилин двадцять.