25.3

– Угу, звісно. – Пушок висмикнув іншосвітянку в останню мить, коли вона вже балансувала над пустотою, і притулив до стіни. – В моєму спадку навіть прізвище написали з помилкою. Називатимуть вони, ха!

– Вони це обіцяють, щоб ми не рятувалися? – Юлка вдивлялася в схему евакуації, але там ішлося про якісь відсіки, шлюзи, транспортувальні камери, а тут були тільки коридор, два темні відгалуження і діра в пекло. – Як у анекдоті про грішників, яких бог зібрав на кораблі, щоб потопити одним махом?

– Одним астероїдом, – хмикнув щур. – Тобі хтось казав, що ти не вмієш розповідати анекдоти?

Юлка заглянула вверх шахти. Неба, звісно, не побачила, але в пітьмі щось блимало!

– Помацай мою спинку, може там виросли крила завдяки моєму ангельському характеру? – насміхався Рікардо. – Тільки ж ти не знаєш, куди летіти.

Вона несвідомо почухала руку і ледь не розсміялася, коли всі здригнулися. Та це було не повернення прокляття, а всього лише кірка рани, під якою добряче свербіло і яка пішла тріщинами.

– Десь зверху Стас, а внизу Рантоліон, – нагадала Юлка, наче це щось вирішувало. – Я не те щоб не вірю в астероїд, витурення, ядерну війну, тотальну зачистку і що там ще за розкладом в найближчі пів години… Але поки нас не рознесло на пил, мені хочеться врятувати хоч когось, хай і ненадовго. Не уявляю, чи хтось із нас зміг би піднятися наверх, однак спуститися можна, самі ж бачите. Заберемо атланта, а далі хай бункерні випустять нас тим шляхом, яким запрошують повій.

– Випустять, доженуть і ще раз випустять, – саркастично кинув єті. – Але мені однозначно подобається цей план, все-таки загинути в бою, рятуючи друга, набагато краще, ніж просто посидіти під стіною і випаруватися. Ну, поїхали! – Він схопився за темні троси й зник унизу. – Тря-а-асця! Ско-оби-и!

– Мені план не подобається, але тепер там двох наших, і їх треба якось витягати, принаймні Пушка. – Петрик спробувала спускатися обережно, але вистачило її ненадовго. – О, мережа-а-а! Заглохни-и!

– Я на таке не підписувався, і не просіть, – сполошився щур, не покидаючи, проте, нагрітого місця. – Ну і скажу тисячний раз: у бункерних біофільтр на чистоту людської раси, він не пропустить нікого з нас, бо ми, як би це м’якше пояснити, не люди або засмічені люди, безмозкі ви тупі егоїстичні створіння!

– Згоден, – підхопив Антон, – тому ми рухатимемося вверх. Твій вихід, Юліє. – Він поплескав себе по спині. – Застрибуй і тримайся міцніше.

– Але ж…

– Тут не демократія, – обірвав протест Юлки антропоморф, – вирішує той, хто може триматися за скоби, яких ти, звісно, навіть не бачиш. Або лишайся, мені ж легше.

– Раніше не можна було сказати?! Поки вони не полізли вниз?

– Головою не можна було подумати? Й кому ти віриш? Щуру? Про те, що там на вході біофільтр, але атланта він чомусь пропустив? О так, зовсім не суперечливо. А ті двоє як полізли, так і вилізуть, це їхня робота.

Загавкав собака.

– Я не брешу, – зашипів Рікардо. – Я ловлю найчіткіші образи з пустих голів! З ваших голів! Хто вам винен, що там така каламуть?

Гавкіт почувся ближче, і Юлка запідозрила, що йде він не від шахти.

– Бідна Мариночка, – зітхнув Антон. – Не наздогнала й не знайшла… Як завжди, в собаки собача доля, тому я й не люблю собак. Все, ходімо, їй ми точно не зарадимо.

До гавкоту додалося хекання, сопіння, стогони, нерівне шаркання ніг, шурхіт синтетичних тканин і блимання ліхтарика.

– Старі пні ще не втекли? – здивувався щур, накриваючись капюшоном Юлки. – Стає трохи цікавіше.

Мариночка промчала повз, розносячи запах розпашілої собаки, яку недавно годували оселедцем. Вона й не глянула на чужинців – побігла вперед, наче знаючи, куди прямують господарі. За нею, тримаючись за груди, підбігом шкутильгав Семен Орестович. Порівнявшись із Юлкою та Антоном, він хапнув повітря, але не зміг нічого сказати й лише махнув рукою на малозрозумілий напис на панелі і стрілку під ним. Шолом теліпався в нього за спиною, обличчям котився піт. Оскільки вчений ішов у тому напрямку, це могло означати пропозицію приєднатися, але антропоморф вагався.

Андрій Петрович відстав на кілька кроків, зігнувся, порвав шолом і майже рачкував, притримуючись за стіни. Це допомогло йому понатискати хрест-навхрест і поперек кнопки біля шахти ліфта, перш ніж на його дії звернули увагу. Він встиг відійти, а товста сталева плита встигла опуститися з таким гупанням і здриганням підлоги, наче відгороджувала щонайменше ядерний реактор, коли свідомість Юлки опрацювала останні кілька секунд і дійшла висновку, що це катастрофа.

– Що ви робите?! Там же люди! Відчиніть!

Андрій Петрович не зволив навіть підняти голову і мовчки подріботів услід за своїм колегою.

– Скажи, що там наші люди, бо він неправильно тебе зрозумів, – прошепотів щур.

– Там наші люди! – голосно повторила Юлка. – Там Петрик, і Пушок, і Ранто… начальник! – А чому б не використати цю карту? Служаки старшого покоління мають поважати ранги, навіть уявні, хіба ні? – Як їм повернутися?!

Вчений щось буркнув, але за шарудінням цього не було чути, тож довелося бігти за ним, пригинаючись, і ухилятися від кабелів, яких стало більше і які немов сходилися до певної точки десь попереду.