24.4

У Антона з дзьоба вирвалися звуки, яких не могло створити горло живої істоти, Петрик майже почорніла, Рікардо зірвався з кабелів за моніторами і впав на уламки розбитого кухля, і лише єті не проявив емоцій, наче обмотаний фольгою дротяний куб, якого намагався витягнути з-під стола Орест Петрович, не справив на нього жодного враження.

– Я допоможу. – Пушок послужливо дістав ще дві аналогічні конструкції й передав одну з них Андрію Петровичу, що ледь не вирвав її разом із пальцями. – А це для Мариночки? Віднести їй?

– Смійтеся, смійтеся, – забурмотіли обидва вчені одноголосно. – Воно працює, і це головне.

– Тридцять років працювало, – підтакнув щур, обтрушуючись. – Ні, справді. Коли я це бачу, в мене всередині все крутиться і я не можу зосередитися, отже, ефект є.

«Протокол 3. Негайно!» – з’явилося на екранах.

– Піду шукати Мариночку, – зітхнув Антон. – Я так розумію, вона там, куди нас не пускали? В архіві? Що за секрети ви так старанно приховуєте?

– Цікаво, Протокол 3 – це підірвати все тут до біса першими, поки не підірвали вороги? – невесело припустив єті. – Не здивуюся ні на секунду, я достатньо старий, щоб пам’ятати шаблон. І тутешні теж.

– Ідіть хтось із тим дзьобатим, бо сам він з Мариночкою не впорається, – порадив Рікардо. – Гей, а ти, – він посмикав Юлку за штанину, – чому застигла? Прикидаєшся каменюкою, щоб не спокусити мозкового паразита? Ой, ні, ну ні, серйозно, тільки не знову три потоки думок одночасно, це так виснажує! Які ще розумні роботи?

Вона не зводила очей з Андрія Петровича, який прилаштовував дротяну сітку з фольгою собі на голову такими впевненими рухами, ніби займався цим роками по кілька разів нас день.

– Що б ти подумав, якби побачив це у темряві, коли адреналін, і аномалія, і ті черви, і випадкові люди в авто, і легенди, і страх?.. – Юлка не вірила, що вимовляє це вголос. Ідея була настільки абсурдною, що не заслуговувала на озвучення! Але ж щур першим сказав ці слова. Він висмикнув їх із виру, що крутився в голові знову і знову, не давав спокою, доводив, що завжди є людський фактор і простіше пояснення! – Що б найперше спало тобі на думку, Рікардо?

– Ти ж дівчина, як я можу казати таке при тобі? – заіржав щур, але швидко зупинився й вражено присвиснув. – Та не може бути! Припини, це безглуздо! Розумні роботи? Оці два старі пні, що рухаються як дерев’яні, особливо на холоді? Ха! Ха… Ну так, як дерев’яні… Обережно!

Антон та єті вийшли з кімнати з моніторами на пошуки Мариночки. Петрик намагалася розблокувати комп’ютер і разом з тим повернути супутниковий зв’язок, від якого відрізало телефони, але який начебто був, хоч і недоступний для підключення. Вчені напрочуд прудко перемістилися подалі чи то від припущень Юлки, чи уникали «паразита» Рікардо, чи знали, що ось-ось в підлозі відчиниться люк, в який упаде кожен, недостатньо везучий, щоб стояти хоч за крок від провалу.

Юлці не пощастило. Дві третини їі підошв опинилися над пустотою, і вона відчула, як втрачає рівновагу, і схопитися нема за що, і слабкі лапки Рікардо її не втримають, і спина вигнулась як у дурній комедії, і балансування – просто спосіб на пів секунди подовжити жах, і чи не байдуже?.. Рано чи пізно цей день має закінчитися. Там же ще астероїд обіцяли хвилин за сорок… Чи вже відмінили? Все сплуталося, навіть усвідомлення простору. Адже низ не з того боку? Як таке можливо?

Юлка врізалася в стіну й запідозрила, що залишила свій відбиток навічно, але це була лише її власна тінь – різка й пряма, породжена новим джерелом світла, що перебувало позаду.

– Ти як? Я наче не сильно штовхнула, але люди такі крихкі й м’які, страшно доторкнутися, ну як курчатка малі, – схвильовано бурмотіла Петрик над душею, поки працівники лабораторії, ввімкнувши потужні ліхтарі на своїх шоломах, підтюпцем спускалися вниз крутими сходами й не оглядалися. – Може, трішки якої-небудь магії?

– Не треба, дякую. – Юлка похитнулася, але зрештою повноцінно розвернулася і виявила, що вчені майже зникли на нижньому рівні. – Зачекайте! Чуєте?! – Вона розривалася між потребою кинутися навздогін і думкою про те, що навряд чи попереду чекає щось добре, особливо зважаючи на швидкість, з якою драпали обидва старі. – Чому мені здається, що вони так відреагували не на згадку про розумних роботів, хоча я впевнена, що то були саме вони?

– Та вони на те не звернули уваги, – погодився щур, заглядаючи в темряву. – Майнуло щось таке зле, щось про влучний постріл і мутанта в канаві, та й усе, спливло геть, не потривоживши вчені розуми. Ті двоє обіс… кхе-кхе… обійшлися без прощання, тому що згадали, що таке Ситуація 101.

– Тобто Стас лежить десь там убитий?! – Юлка крутнулася до Петрик, знову поглиненої проблемами зв’язку. – Він же не витримує морозу, а зовні аномалія в самому розпалі, летять астероїди, лазять черви!

– Якщо він убитий, то навряд чи змерзне. – Рікардо не хихотів, говорив заспокійливо, наче це справді мало значення. – А оскільки він такий самий, як ви, то навряд чи вбитий, що повертає нас до проблеми низьких температур і метеоритного бомбардування. Але є й гарні новини: якщо він метикуватий, то знайде вхід під землю і виживе. Хоча тоді для нього будуть погані новини про Ситуацію 101, тож не сумуй, зрештою всі отримаємо одне.

– Ти ж тварина, тебе не турнуть, – огризнулася Юлка, розуміючи, що це несправедливо, але серце роз’їдала концентрована злість. – Вибач…